Я не согласен ни с одним словом, которое вы говорите, но готов умереть за ваше право это говорить... Эвелин Беатрис Холл

независимый интернет-журнал

Держись заглавья Кругозор!.. Наум Коржавин
x

ДОЛЯ Й СЛАВА ПЕРЕЯСЛАВА

Опубликовано 5 Мая 2009 в 03:22 EDT

Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Світлана ГОРОБЕЦЬ
Маловідоме про Богдана Хмельницького, «возз’єднання» з Росією та інше
Повний текст статті, вміщеної із скороченнями в квітневому номері друкованої версії «Кругозору»
Гостевой доступ access Подписаться


Ма­ловідо­ме про Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, «возз’єднан­ня» з Росією та інше

 Ми­кола СЛА­ВИНСЬ­КИЙ, Світла­на ГО­РОБЕЦЬ

Сто­лиці геть­манські, сто­лиці ко­зацькі… Скіль­ки їх бу­ло, де та ко­ли во­ни пос­та­вали? Зда­вало­ся б, ма­ло не шко­лярські за­питан­ня. Та ба! Істо­рики й досі не ма­ють на них за­галь­ноп­рий­ня­тих, на­уко­во вивіре­них відповідей.

От­же, Пе­ре­яс­лав… Са­ме роз­повіддю про нь­ого й за­почат­ко­вуємо цикл публікацій, прис­вя­чених ста­нов­ленню та ут­вер­джен­ню ук­раїнсь­кої дер­жавності, особ­ли­вос­тям на­шого націєтво­рен­ня, фор­му­ван­ню політич­них центрів і ко­заць­ких осе­редків, ме­ханізмам діяль­ності за­коно­дав­чої, ви­конав­чої та су­дової влад.

Надій­ним пар­тне­ром про­ек­ту «Віча» став Land Rover Discovery 3. По­пере­ду – сотні кіло­метрів, які ми до­лати­мемо ра­зом магістра­лями, давніми ко­заць­ки­ми до­рога­ми, ба навіть путівця­ми. Там, де ще й досі відчу­ваєть­ся відлун­ня від стрімко­го ле­ту бой­ових огирів, Land Rover Discovery 3 сприй­маєть­ся як гість із да­леко­го май­бутнь­ого.

Наш мар­шрут – шля­хами, стеж­ка­ми та міфо­логічни­ми манівця­ми від міста до міста, від се­ла до се­ла. У­явіть, що нес­трим­но мчать дві ко­зацькі сотні. Нас­правді ж то нев­томно до­лає кіло­мет­ри Land Rover Discovery 3: він один має 197 кінсь­ких сил. Плав­но пра­цює підвіска, звичні ви­боїни на шля­хах невідчутні. У за­тиш­но­му са­лоні на­солод­жу­ють­ся ком­фортом сім па­сажирів (третій ряд має два зручні місця). Ко­жен мо­же ско­рис­та­тися різно­манітни­ми ки­шеня­ми, ніша­ми або підсклян­ни­ками. Зро­зуміли на­тяк? Ба­гаж­ник, при скла­дених місцях у дру­гому та треть­ому ря­дах, пе­рет­во­рюєть­ся на плос­ку по­вер­хню: її мож­на ви­корис­та­ти навіть як ліжко. Хіба не ко­ролівсь­ка чи геть­мансь­ка су­пер­зручність?

Отож, від однієї істо­рич­ної віхи до дру­гої, від си­вої дав­ни­ни до су­час­ності, а над­то ж до пе­рех­ресть, де важ­ко роз­ме­жува­ти ми­нув­ши­ну й сь­ого­ден­ня, чи­тача вес­ти­ме руб­ри­ка «Геть­мансь­ки­ми сто­лиця­ми, ко­заць­ки­ми шля­хами». Зреш­тою, сам Land Rover Discovery 3 – це у­особ­лення по­доро­жей і при­год і... справжнісінь­ка геть­мансь­ка стай­ня, про­те – справжній по­заш­ля­ховик, наш­пи­гова­ний тех­но­логічни­ми інно­ваціями, ство­рений для да­леких поїздок, нес­подіва­них по­воротів, кру­тих віражів. Сло­вом, май­же все, як в історії: що там во­на нам підго­тува­ла, що там за ро­гом?

Чо­му по­чинаємо з Пе­ре­яс­ла­ва? А то­му, що Це місто бу­ло мо­гутнім осер­дям ук­раїнсь­ко­го дер­жа­вот­во­рен­ня, цен­тром при­тяган­ня різно­поляр­них політич­них сил, нес­ло в собі по­туж­ний за­ряд істо­рич­ної спад­коємності, ад­же ста­ло відо­мим ще 907 ро­ку. На по­чат­ку де­сято­го століття Пе­ре­яс­лавсь­ке князівство на­було знач­ної політич­ної ва­ги. До нь­ого вхо­дили Ліво­береж­жя Дніпра (ниж­че гир­ла Дес­ни), Му­ромсь­ка і Рос­то­во-Суз­даль­ська землі. Пер­ший пе­ре­яс­лавсь­кий (з 1054 ро­ку), а зго­дом ве­ликий київсь­кий князь (1078–93) Все­волод Ярос­ла­вич вів бо­роть­бу про­ти по­ловців та торків, уніс до­пов­нення до зна­мени­того збірни­ка пра­вових норм «Русь­ка прав­да», зас­ну­вав Києво-Ви­дубиць­кий мо­нас­тир...

Че­рез ро­ки й ро­ки ус­ла­вив­ся Пе­ре­яс­лавсь­кий полк, а са­ме місто ста­ло улюб­ле­ним прис­та­нищем геть­ма­на, пе­рех­рестям виз­воль­них зма­гань на­роду, у­особ­ленням бо­роть­би за бу­лаву, зреш­тою бо­лючим нер­вом ук­раїнсь­кої історії.

Виз­воль­ний мар­шрут: Жовті Во­ди – Кор­сунь – Пи­лявці – Львів

1648 ро­ку пов­станці на чолі з Бог­да­ном Хмель­ниць­ким, яко­го бу­ло об­ра­но геть­ма­ном, зав­да­ли поль­ській шляхті нищівних по­разок під Жов­ти­ми Во­дами та Кор­су­нем. Прос­тий люд під ко­рог­ва­ми зустрічав зви­тяжців хлібом-сіллю. Ко­заки виг­ра­ли бит­ву під Пи­ляв­ця­ми (нині се­ло Пи­лява Хмель­ниць­кої об­ласті), щед­ро діли­лися во­лею на Поділлі та Во­лині. 8 жов­тня Бог­да­нові вій­ська ста­ли пе­ред Ль­во­вом – тодішнь­ою ве­ликою укріпле­ною твер­ди­нею.

Ко­ли ко­зацькі гар­ма­ти ви­пус­ти­ли на му­ри кіль­ка ядер, шлях­та на чолі з Яре­мою Виш­не­вець­ким, при­хопив­ши кош­товності та інші скар­би, щез­ла за обрієм. По­ки відчай­ду­хи не­пога­мов­но­го Мак­си­ма Кри­воно­са ми­лува­лися за­хоп­ле­ним Ви­соким Зам­ком, міща­ни відку­пили­ся – да­ли геть­ма­нові півміль­йона зо­лотих. Спра­ву бу­ло зроб­ле­но, і овіяний сла­вою пол­ко­водець ру­шив на Західну Ук­раїну та Хол­мщи­ну – аж до За­мос­тя, де ви­сочів за­мок, у яко­му пе­рехо­вував­ся Виш­не­вець­кий.

Як геть­ман Бог­дан Хмель­ниць­кий прий­мав послів ко­роля Яна Казіміра

Геть­ман праг­нув бу­ти яко­мога ближ­че до Вар­ша­ви: там замість по­мер­ло­го Вла­дис­ла­ва ІV об­ра­ли ко­ролем Польщі Яна Казіміра, який од­ра­зу ж і ук­лав пе­ремир'я з ук­раїнсь­ким геть­ма­ном.

Ще після пи­лявець­кої пе­ремо­ги ко­заць­ка стар­ши­на зібра­ла ра­ду. Засіда­ли дов­го, з радісним блис­ком у гли­бині ко­лись заз­ви­чай на­суп­ле­них ко­лючих очей. Помірко­вані пол­ковни­ки про­пону­вали за­вер­ши­ти похід, ко­заки (за­порозь­ка го­лота, сте­пова чернь!) ви­мага­ли по­даль­шо­го нас­ту­пу. Хмель­ниць­кий, жа­да­ючи ми­ру, все-та­ки прис­лу­хав­ся не до звер­хників, а до го­лосу з на­роду. І вій­сько ру­шило на Поль­щу. Її но­вий ко­роль од­ра­зу ж ук­лав пе­ремир'я з ук­раїнсь­ким пол­ко­вод­цем.

Після буч­но­го свят­ку­ван­ня в Києві (мит­ро­полит Косів та єру­салимсь­кий патріарх Паїсій сла­вили пол­ко­вод­ця як Мой­сея, кот­рий виз­во­лив на­род із поль­ської не­волі) Хмель­ниць­кий не в місті над Дніпром, а са­ме в Пе­ре­яс­лаві прий­няв послів Яна Казіміра. По­важ­на де­путація при­вез­ла пе­ремож­цеві бу­лаву – поль­ський ко­роль виз­нав й­ого геть­ма­ном ко­заць­ко­го вій­ська.

Замість вдяч­них слів Хмель­ниць­кий нес­подіва­но для ба­гать­ох ви­голо­сив грізну про­мову: «…Ви­вер­ну вас, ляхів, до­гори но­гами й по­топ­чу вас так, що бу­дете під моїми но­гами… Пер­ше я за свою крив­ду і шко­ду во­ював, те­пер во­юва­тиму за на­шу пра­вос­лавну віру!» Три­ма­ючи бу­лаву, геть­ман, який раніше ли­ше мріяв про свою ве­лику дер­жа­ву, те­пер гуч­но про­казав: «…По Холм і Га­лич».

Від цих нес­подіва­них і вкрай ка­тего­рич­них фор­му­лювань Євро­па аж ско­лих­ну­лася. Во­на вже не ли­ше відчу­вала, а й усвідо­мила: ут­верди­лася но­ва політич­на си­ла – Ук­раїна. А Хмель­ниць­кий за­тято пов­то­рював ска­зане після Зборівсь­ко­го ми­ру 18 сер­пня 1649 ро­ку, ко­ли ба­гато чо­го втра­тив, але й здо­був чи не найістотніше: те­риторію, кор­до­ни якої не ма­ли пра­во пе­рес­ту­пати поль­ські вій­ська. То, влас­не, бу­ла пер­ша відвой­ова­на твердь для ут­вер­джен­ня справді ук­раїнсь­кої дер­жа­ви.

Вла­да геть­ман­ско­го уря­ду

У Київсь­ко­му, Чернігівсь­ко­му та Брац­лавсь­ко­му воєводс­твах вла­да пе­рей­шла до геть­мансь­ко­го уря­ду. Край бу­ло поділе­но на 16 полків, вста­нов­ле­но як вій­сько­ву, так і цивіль­ну вла­ду (міща­нами ке­рува­ли вій­ти), зап­ро­вад­же­но струн­ку су­дову сис­те­му, віднов­ле­но маг­де­бурзь­ке пра­во та зви­чаєві нор­ми.

Тим ча­сом, як заз­на­чало­ся ще в ра­дянсь­ких ен­цикло­педіях, «ук­раїнсь­кий на­род не виз­нав Зборівсь­ко­го до­гово­ру». І це не ви­пад­ко­во: за­лиши­лося чи­мало давніх утисків. Ко­ли ж на Придніпрян­щині зно­ву з'яви­лися па­ни, а з та­тарсь­кої не­волі по­вер­нувся лю­тий во­рог ко­зач­чи­ни Ми­кола По­тоць­кий, прос­то­люд зно­ву взяв­ся за ви­ла, а во­яки – за шаблі. Геть­ман по­чав го­тува­тися до но­вих битв. По­пере­ду бу­ли мол­давсь­кий похід, Бе­рес­течко, Біла Цер­ква, Батіг… По­раз­ки, пе­ремо­ги і зно­ву по­раз­ки.

Ко­ли не ста­ло си­на Ти­моша (по­мер від ран у Мол­давії), пол­ковни­ки чи не впер­ше відва­жили­ся ска­зати Хмель­ниць­ко­му: «Не го­дить­ся чу­жу зем­лю обо­роня­ти, а свою без охо­рони ки­дати». Здриг­ну­лася Бог­да­нова пра­виця, хит­ну­лася бу­лава. Геть­ман, по­вагав­шись, відмо­вив­ся від своїх амбітних планів. Й­ого зно­ву пок­ли­кав до се­бе Пе­ре­яс­лав. На дов­го­му шля­ху до улюб­ле­ного міста то снив­ся Тиміш, то зга­дува­лася й­ого дру­жина Ро­зан­да – донь­ка мол­давсь­ко­го воєво­ди Лу­пула.

До фе­дерації ма­ли ввій­ти близькі й да­лекі дер­жа­ви

Ні, аж ніяк не ви­пад­ко­во пос­та­вала в у­яві мо­лода врод­ли­виця. Во­на приїха­ла з Мол­давії до Чи­гири­на й поп­ро­щала­ся в церкві з чо­ловіком, від яко­го на­роди­ла близ­нят. А бу­ло ж Ти­мошеві, вже пол­ковни­кові, ли­ше 21 рік! Са­ме й­ого як улюб­ле­ного си­на, справді відчай­душ­но­го ли­царя геть­ман ба­чив про­дов­жу­вачем ве­ликих справ.

Ро­зан­да ж ма­ла пле­кати на­щадків, до­пома­гати в об'єднанні сусідніх зе­мель. Оті сло­ва «по Холм і Га­лич» та­ки ви­хопи­лися із са­мої душі: геть­ман здав­на пле­кав го­лов­ну ідею своєї діяль­ності – ство­рити співдружність дер­жав, в якій Ук­раїна відігра­вала б провідну роль.

«Ак­та про возз'єднан­ня Ук­раїни з Росією» нас­правді не існу­вало

Не су­дило­ся. Відбу­лося віче, нав­ко­ло яко­го й досі то­чать­ся неп­ри­миренні су­переч­ки. До речі, ра­ди на той час не бу­ли чи­мось над­зви­чай­ним, ви­нят­ко­вим. Во­ни сприй­ма­лися як звичні, бу­денні зібран­ня. Та­кою бу­ла й ра­да 8 (18) січня 1654 ро­ку. Й­шло­ся про вій­сько­во-політич­ний со­юз із Мос­квою, а не про возз'єднан­ня з Росією (офіцій­но та­кої наз­ви ще не вжи­вали). Жод­но­го до­кумен­та на раді не підпи­сува­ли.

Не­обхідність со­юзу най­ак­тивніше об­сто­юва­ли геть­манські ро­дичі та ви­соко­поса­довці. Рішу­че вис­ту­пили про­ти будь-яких угод із північни­ми сусіда­ми пол­ковни­ки Іван Сірко (повів свій полк на За­порож­жя, де став ко­шовим ота­маном), Іван Бо­гун (ра­зом із ним – усе по­бузь­ке ко­зац­тво), Й­осип Глух, а та­кож пе­реваж­на більшість ук­раїнсь­ко­го пра­вос­лавно­го ду­ховенс­тва. Не при­сягав навіть мо­лод­ший син Хмель­ниць­ко­го Юрій.

От­же, різні пог­ля­ди, кон­цепції, ар­гу­мен­ти… Навіть на ву­лицях су­час­но­го міста час­то-гус­то й­дуть по­руч, пле­че в пле­че, й­ого меш­канці, які дот­ри­му­ють­ся діамет­раль­но про­тилеж­них оцінок і Пе­ре­яс­лавсь­кої ра­ди, і са­мої пос­таті геть­ма­на. Так чи так, але «Ак­та про возз'єднан­ня Ук­раїни з Росією», який най­частіше зга­ду­ють при­хиль­ни­ки со­юзу, нас­правді не існу­вало. Бу­ли так звані «Бе­рез­неві статті», пізніше зат­вер­джені ца­рем та бо­ярсь­кою ду­мою. В оди­над­ця­ти пун­ктах до­кумен­та не­має жод­но­го сло­ва про «возз'єднан­ня». Й­деть­ся про інше: 60-ти­сяч­не вій­сько, геть­ма­на та уряд, яких на­род мо­же оби­рати по­за во­лею ца­ря; влас­не за­коно­давс­тво й су­дову сис­те­му; ме­режу освіти рідною мо­вою; свою по­дат­ко­ву сис­те­му; пра­во на міжна­родні відно­сини. Що ж об­ме­жува­лося, за­боро­няло­ся? Прак­тично нічо­го, окрім зас­те­режен­ня: геть­ман не мав пра­ва сам, без мос­ковсь­ких пред­став­ників, прий­ма­ти послів Польщі й Ту­реч­чи­ни.

Таємни­ця сімнад­ця­того століття: чо­му геть­ман не возвістив не­залеж­ності?

Пос­ту­пове, воісти­ну пов­зу­че, в усь­ому не­ухиль­не «возз'єднан­ня» роз­по­чало­ся ще за жит­тя Хмель­ниць­ко­го: цар та мос­ковські уря­довці нічто­же сум­ня­шеся за­ходи­лися по­рушу­вати спо­чат­ку ок­ремі, відтак усі пун­кти доб­ротно ви­писа­ної уго­ди.

Ге­нерал-ота­ман Ук­раїнсь­ко­го ко­зац­тва Бог­дан Су­шинсь­кий по­яс­нює це так: «Геть­ман був пси­хологічно не го­товий до то­го, що мо­же нас­та­ти день, ко­ли він ста­не пра­вите­лем не­залеж­ної країни, не відчу­ва­ючи ко­ролівсь­кої, царсь­кої, сул­тансь­кої, хансь­кої чи ще якоїсь там «лас­ки».

Ви­дат­ний су­час­ний про­заїк, ав­тор істо­рич­но­го ро­ману «Я, Бог­дан» Пав­ло ЗАГ­РЕ­БЕЛЬ­НИЙ да­лекий від од­нознач­них вис­новків:
– Як зоб­ра­жали Бог­да­на? Справді, вождь, з бу­лавою, на коні, дер­жавний муж, пог­ляд прозріває віки. За це й­ого ве­лича­ли Ско­воро­да й Шев­ченко, а тоді Шев­ченко ще й кар­тав за те, що, прозріва­ючи, не все зумів по­бачи­ти й пе­ред­ба­чити. А хто це вмів і ко­ли?

Пись­мен­ни­ки не мог­ли втри­мати­ся на тій ви­сочині, на яку вознісся Бог­дан зав­дя­ки силі й ве­личі своєї мислі… Хмель­ниць­кий для ме­не – і ве­лика не­пов­торна осо­бистість, але вод­но­час і якась не­довідо­ма си­ла, досі ще не роз­га­дана ніким, мов­би най­ви­ще скуп­чення на­род­ної геніаль­ності в усь­ому: в ро­зумі, об­да­рова­ності, буй­но­щах, нес­трим­ності на­тури, в універ­салізмі ха­рак­те­ру.

На шаб­лю нат­ра­пили бомжі, а Куч­ма, За­суха й Пет­ренко пе­реда­ли її му­зеєві

Не­щодав­но ми ма­ли змо­гу по­бачи­ти ат­ри­бути геть­мансь­кої вла­ди та осо­бисті речі Хмель­ниць­ко­го, які раніше пе­ребу­вали по­за му­зей­ни­ми ек­спо­зиціями. Особ­ли­ву ува­гу при­вер­ну­ла осо­бис­та шаб­ля пол­ко­вод­ця, по­даро­вана Бог­да­нові Хмель­ниць­ко­му поль­ським ко­ролем Яном Казіміром. Хіба міг зна­ти геть­ман, що аж 2002 ро­ку, на­пере­додні пе­ред­ви­бор­ної кам­панії до Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни, й­ого вик­ра­дену шаб­лю, яку роз­шу­кува­ли ціле де­сятиліття, бу­де по­вер­ну­то Пе­ре­яс­ла­ву?!

А по­дару­вали шаб­лю Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го дру­жина тодішнь­ого Пре­зиден­та Ук­раїни Люд­ми­ла Куч­ма, пан За­суха, на той час го­лова Київсь­кої об­лдер­жадміністрації, та кан­ди­дат у на­родні де­пута­ти пан Пет­ренко. Усі доб­ре пам'ята­ють, як на ву­лиці Шев­ченка, де роз­та­шова­ний істо­рич­ний му­зей, за день за­сипа­ли ями й ка­люжі. По­важні гості уро­чис­то пе­реда­ли реліквію й роз­повіли, що на шаб­лю (во­на ма­ла вкрай неп­ри­ваб­ли­вий виг­ляд) нат­ра­пили київські бомжі в підвалі од­но­го з бу­динків, що на По­долі. А ось вик­ра­дені дві бу­лави знай­ти не вда­лося!

– Жод­них актів про пе­реда­чу не бу­ло скла­дено. Вру­чили з рук у ру­ки, – зга­дує хра­нитель­ка фондів му­зею Ла­риса Олексіївна Годліна. – У­явіть собі, де­сять років не бу­ло шаблі, і рап­том во­на з'яв­ляєть­ся в го­лов­но­го хра­ните­ля, а я за ак­том по­пов­нюю та­ким не­оцінен­ним ек­спо­натом ек­спо­зицію! Хіба не ди­вина? Я сми­кала па­на За­суху за ру­кав, бла­га­ючи на­дати відповідні до­кумен­ти. І от­ри­мала ксе­рокопію га­зет­ної статті про знахідку та довідку про те, що бу­ло про­веде­но ек­спертну оцінку й зроб­ле­но вис­но­вок: «Да­на шаб­ля мо­же бу­ти ко­заць­кою зброєю ХVІІ століття». І все! То­го са­мого дня до му­зею завіта­ли співробітни­ки на­шого кар­но­го роз­шу­ку, ад­же спра­ву про­тягом де­сятиліття не бу­ло зак­ри­то. Ви­яв­ляєть­ся, во­ни нічо­го не зна­ли про знахідку!

Бу­лави шу­кає Інтер­пол

А дві бу­лави… Про­дати їх на міжна­род­них а­укціонах прак­тично не­мож­ли­во: ра­рите­ти роз­шу­ку­ють із до­помо­гою Інтер­по­лу. Отож, оче­вид­но, во­ни зберіга­ють­ся в при­ватній ко­лекції.

По­ки роз­дивляємо­ся шаб­лю, а хра­нитель­ка фондів прий­має «на комісію» давні руш­ни­ки, ска­тер­ти­ни та со­роч­ки, му­зей­ний кіт Ти­мофій, си­дячи біля бюс­та Шев­ченка, ди­вить­ся, як вно­сять по­дару­нок Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни – ша­фу. Хра­нитель­ка, зви­чай­но ж, дя­кує нес­подіва­ним гос­тям…

Бур­хли­ву ріку ча­су по­дола­ли та­кож інші реліквії: осо­бис­тий пра­пор геть­ма­на, й­ого на­гай та во­дос­вятна ча­ша (щоп­равда, во­ни прик­ра­ша­ють не пе­ре­яс­лавські зібран­ня). Все це й нині сим­волічне: і шаб­ля, яку по­щадив час, і вицвілий на­гай. А ось пря­ник не зберігся...

 Та хіба тіль­ки він? Як на­голо­шує один із най­сумлінніших дослідників рідної ми­нув­ши­ни Пав­ло Заг­ре­бель­ний, весь кор­пус угод, ук­ла­дених у різні ро­ки (за Хмель­ниць­ко­го й пізніше) між Ук­раїною та Росією, безслідно зник не тіль­ки в на­ших архівах, а й мос­ковсь­ких: до­кумен­ти ре­тель­но зни­щува­ли і Мен­ши­ков, який гро­мив геть­мансь­ку сто­лицю Ба­турин, і «коміса­ри», що по­над сім де­сятиліть здій­сню­вали іде­ологічні «чис­тки» в Ук­раїні.

 Брак чо­гось найістотнішо­го, най­важ­ливішо­го сь­огодні відчу­ваєть­ся особ­ли­во гос­тро. Здаєть­ся, в чис­ленних му­зе­ях нинішнь­ого міста, зна­ного з 1943 ро­ку як Пе­ре­яс­лав-Хмель­ниць­кий, не­має сер­це­вини, тієї час­точки душі, яке все ро­бить цілісним, ок­ри­лює, воз­ве­личує, воз­но­сить до не­бес. І річ не ли­ше в то­му, що 26 му­зеїв зу­божіли, що хра­нителі ста­рожит­ностей одер­жу­ють мізерні зар­пла­ти, нап­раць­овані ма­теріали не ви­да­ють­ся ро­ками, а пе­редусім у то­му, що зно­ву й зно­ву в центрі ува­ги опи­ня­ють­ся проб­ле­ми інтер­пре­тації Пе­ре­яс­лавсь­кої ра­ди 1654 ро­ку. За­політи­зованість ско­вує при­род­ний рух історії, нак­ла­дає важ­кий відби­ток на да­ний са­мим Бо­гом УНІВЕР­САЛІЗМ Пе­ре­яс­ла­ва.

Са­ме тут, се­ред зу­божілої пиш­но­ти со­борів і хит­рос­плетінь вузь­ких, час­то-гус­то ви­боїстих ву­лиць, мов­би ожи­ва­ють хрес­то­матійні знан­ня, чіткіше вирізня­ють­ся ти­пові для нас давні й сь­ого­часні про­тис­то­ян­ня, су­переч­ності, кон­трас­ти, не­поро­зуміння, га­дані втра­ти та у­явні здо­бут­ки. Тут, поміж но­вобу­дов і дов­го­будів, біля яких дзвінко й по-осіннь­ому ко­рот­ко співа­ють міські півні (їхні пе­люс­тко­во ніжні гор­лечка швид­ко ос­туджує вже хо­лод­ний вітер), глиб­ше усвідом­люєш, що без роз­шифру­ван­ня сут­ності Пе­ре­яс­ла­ва не­мож­ли­во збаг­ну­ти справ­жню ду­шу ук­раїнсь­кої історії, роз­плу­тати клу­бок її су­переч­ностей, зіткнень і про­тиборств, звіль­ни­ти від різнорідних на­шару­вань літо­писні сторінки…

Пе­ре­яс­лав – це своєрідний заспів до нескінчен­них битв за геть­мансь­ку бу­лаву та пол­ковницькі пер­начі, хи­мер­ний сплав сла­ви, нес­ла­ви чи й ху­ли, різне ро­зуміння ду­хов­них та мо­раль­них пер­шо­ос­нов, про­тис­то­ян­ня прав­ди і крив­ди, зіткнен­ня лю­бові й не­нависті; це гомінкі віча й тихі ра­ди, про­дим­лені кузні років, де гос­три­лися шаблі про­ти во­рогів і ку­вала­ся зброя для са­моз­ни­щен­ня; це пе­ремо­ги і по­раз­ки, зле­ти і падіння, ве­лич і при­нижен­ня, шля­хетність і ма­лодушність, поб­ра­тимс­тво й зра­ди; це ту­гий ву­зол проб­лем, які здав­на за­почат­ко­вані, але до сь­огодні так і не розв'язані.

Дов­го­буд біля сек­ретно­го об'єкта

Це місто здат­не ви­яви­ти, досліди­ти й по­каза­ти гли­бин­не коріння ук­раїнсь­кої історії, у­особ­лює в собі те, що пе­реду­вало Хмель­нич­чині й те, що ста­ло її наслідком.

Так, пра­ведні й неп­ра­ведні діян­ня геть­ма­на, й­ого лю­бов і не­нависть, зреш­тою, й­ого ос­таннє ко­хан­ня до Мот­ро­ни (а не Ге­лени, як за тра­дицією на­зива­ють сте­пову кра­суню) – це да­леко не весь Пе­ре­яс­лав. Й­ого ок­ра­сою ста­ли Му­зей трипіль­ської куль­ту­ри, Ет­нографічний му­зей прос­то не­ба, Му­зей коб­зарсь­ко­го мис­тец­тва… У них – пра­вито­ки ук­раїнства й ук­раїнсь­кості, свідки си­вої ми­нув­ши­ни, які, за сло­вами ус­лавле­ного твор­ця унікаль­но­го всесвітньо відо­мого Національ­но­го істо­рико-ет­нографічно­го за­повідни­ка «Пе­ре­яс­лав», Ге­роя Ук­раїни Ми­хай­ла Сікорсь­ко­го, зберіга­ють дух епох, сутність і людсь­ких доль, і доль ба­гать­ох по­колінь, ціло­го на­роду.

У­явіть, Воз­не­сенсь­кий со­бор ХVII століття, збу­дова­ний за кош­ти Іва­на Ма­зепи, а в нь­ому – му­зей-діора­ма «Бит­ва за Дніпро». Тло по­лот­на – на­тура за вікна­ми со­бору.

Сам Ми­хай­ло Сікорсь­кий за брежнєвсь­ких часів об­сто­ював ідею роз­та­шуван­ня по­лот­на діора­ми у ць­ому храмі. Ма­буть, мав рацію – так збе­рег­ли со­бор. Те­пер діара­му логічно пе­ренес­ти в інше місце. Од­нак проб­ле­ма: ро­бота розміром дев’ять на двад­цять сім метрів – не прос­ти­рад­ло, її не згор­неш... Не згор­неш і пам’ять про бит­ву за Дніпро. Танк-ек­спо­нат на ву­лицях Пе­ре­яс­ла­ва на­гадує про це. А по­тужність мо­дер­но­го по­заш­ля­хови­ка Land Rover-Discovery 3, до речі, за прохідністю не пос­ту­паєть­ся вій­ськовій техніці. Ну, май­же. Усе ж та­ки й­ому при­таманніша жа­га ру­ху, ком­фортність і кра­са, що ор­ганічно поєднуєть­ся в ав­то­мобілі, за яким – ве­лике май­бутнє.

Утім, по­вернімо­ся до ек­спо­натів Пе­ре­яс­ла­ва.

Скажімо, вит­во­ри трипіль­ської куль­ту­ри, вис­тавлені в му­зеї, давніші за єги­петські піраміди. Та що це ва­жить для мож­новладців – і тих, хто пра­вив за ра­дянсь­кої вла­ди, і тих, ко­го при­вела до крісел не­залежність? Воісти­ну най­яс­кравіше свідчен­ня їхньої од­но­тип­ної бай­ду­жості, нес­про­мож­ності, звич­ної бездіяль­ності – і досі не до­будо­ваний істо­рич­ний му­зей, пер­ший камінь у підму­рок яко­го зак­ла­ли ще 1978 ро­ку. Так і чорніє, роз­си­па­ючись, не­завер­ше­на не­око­вир­на спо­руда (біля неї – сек­ретний, ще з ра­дянсь­кої до­би, капіталь­ний пункт цивіль­ної обо­рони). Хіба це не наш со­ром, не спіль­на гань­ба, не все­загаль­ний гріх?

Зас­тупник ге­нераль­но­го ди­рек­то­ра з роз­витку та ут­ри­ман­ня за­повідни­ка Га­лина Іванівна Глуш­ко, якій проб­ле­ми ве­летенсь­ко­го ет­нографічно-ду­хов­но­го ком­плек­су «Пе­ре­яс­лав» на­боліли до гли­бини душі, ствер­джує: «Як­би бу­ло ба­жан­ня в дер­жавних мужів, то дав­но мож­на бу­ло б знай­ти кош­ти й до­буду­вати не­обхідний місту істо­рич­ний му­зей, бо він аж ніяк не ви­нят­ко­вий: зви­чайнісінь­ка дво­повер­хо­ва спо­руда з підваль­ним приміщен­ням для фондів. Пе­реко­нана, що тре­ба зберіга­ти те, що вже є, на місці, не відри­вати ек­спо­нати від рідної землі, не пе­рево­зити їх до грандіоз­них мис­тець­ких ар­се­налів».

Проб­ле­ми відо­мого (чи не за­галь­но­національ­но­го?) дов­го­буду зму­шена бу­ла об­го­ворю­вати навіть Вер­ховна Ра­да Ук­раїни. Ду­маєть­ся, са­ме ця напівспо­руда – сим­вол не­вивер­ше­ності, не­пов­но­ти су­час­но­го ро­зуміння змісту, суті й сен­су заміфо­логізо­ваної Пе­ре­яс­лавсь­кої ра­ди.

Сніг – на реліквії?

Здаєть­ся, са­ме про це ду­має – мов жи­вий! – Гри­горій Ско­воро­да, си­дячи за од­ним із столів кла­су по­ети­ки, відтво­рено­му в му­зеї, прис­вя­чено­му лю­бомуд­рові (приміщен­ня ко­лишнь­ого ко­легіуму, де в 1750–1771 ро­ках вик­ла­дав мис­ли­тель і по­ет).

 Здаєть­ся, що Та­рас Шев­ченко (у своєму му­зеї!) та­кож пе­рей­маєть­ся нескінчен­ни­ми три­вога­ми та боління­ми рідної історії. На цій землі геній на­писав свій зна­мени­тий «За­повіт», шу­кав, але так і не знай­шов руїни Вос­кре­сенсь­кої цер­кви ХІ століття. Ви­яв­лені аж у ХХ столітті її за­лиш­ки – фун­да­мент, півмет­рові стіни – зберіга­ють­ся під да­хом спеціаль­но­го павіль­йону. Там та­кож знай­шли при­хис­ток інші свідки кня­жої до­би: ниж­ня час­ти­на ве­летенсь­ко­го дзво­ну, реш­тки брон­зо­вого підсвічни­ка, го­лос­ни­ки-гле­ки, які вму­рову­вали в хра­мові стіни для кра­щої акус­ти­ки…

Оче­вид­но, такі го­лос­ни­ки потрібні під час про­веден­ня чис­ленних на­рад, на яких Га­лина Глуш­ко зно­ву й зно­ву б'є на спо­лох:

– Чо­му Пе­ре­яс­лав – місто, за­буте вла­дою? Пе­ре­яс­лав, де по­бував Шев­ченко, має бу­ти од­ним із трь­ох свя­тих місць Ук­раїни: дбай­мо про нь­ого, Ки­рилівку, де на­родив­ся геній, та Канів.

Є за­дум, підтри­маний Пре­зиден­том Ук­раїни Вікто­ром Ющен­ком, ство­рити в бу­дин­ку ліка­ря Ко­зач­ковсь­ко­го му­зей «За­повіту» Шев­ченка. Ідею схва­лили, але на сь­огодні ек­спо­зиція по­рож­ня. Ми навіть не маємо змо­ги взя­ти на ро­боту ху­дож­ни­ка, щоб зро­бити справді су­час­ний ціка­вий му­зей, який відвіду­вали б не тіль­ки дідусі-ба­бусі, а й діти, мо­лодь. Сподіваємо­ся, що 1100-річчя Пе­ре­яс­ла­ва (ювілей свят­ку­вати­мемо у ве­ресні 2007-го) дасть бо­дай який­сь пош­товх для роз­витку му­зей­ної спра­ви, змінить об­личчя міста. На жаль, із коштів, зап­ла­нова­них на дру­ге півріччя нинішнь­ого ро­ку, ми ще й досі не от­ри­мали жод­ної копій­ки. А су­ми значні! Се­ред них і п'ят­де­сят ти­сяч на ре­монт підло­ги му­зею. Вий­шли указ Пре­зиден­та Ук­раїни, відповідні до­кумен­ти Кабіне­ту Міністрів про відзна­чен­ня 1100-річчя Пе­ре­яс­ла­ва, але во­ни не діють. Так, зок­ре­ма, не над­хо­дять кош­ти на рес­таврацію. Ми роз­кри­ли да­хи му­зеїв, а те­пер з ос­тра­хом ди­вимо­ся на не­бо: ось-ось піде сніг….

По­чути чис­тий го­лос історії

Своєрідні «го­лос­ни­ки»-ру­пори тре­ба ста­вити не ли­ше там, де вис­ту­пає под­вижни­ця му­зей­ної спра­ви Га­лина Глуш­ко, а й на дер­жавно­му рівні. Сь­огодні во­ни вкрай потрібні, аби ви­разніше, на пов­ну си­лу бу­ло чу­ти приг­лу­шений і са­мими ук­раїнця­ми, і їхніми нед­ру­гами чис­тий, не­фаль­ши­вий го­лос ми­нув­ши­ни. Вод­но­раз ве­ликий ула­мок ста­родавнь­ого ме­талу, який сь­огодні мов­чить, мо­же не ли­ше оз­ва­тися (до­тор­кни­ся бо­дай ма­лень­ким би­лом-сер­цем!) ма­лино­вими пе­рели­вами, а й ста­ти ос­но­вою для тво­рен­ня цілісно­го дзво­на на­шої історії. І тієї, яку бе­реже су­час­ний трид­ця­тити­сяч­ний Пе­ре­яс­лав-Хмель­ниць­кий, і тієї, яку не­се в своїй без­смертній душі вся Ук­раїна.

Не пропусти интересные статьи, подпишись!
facebook Кругозор в Facebook   telegram Кругозор в Telegram   vk Кругозор в VK
 

Слушайте

НОВЫЕ КНИГИ

Мифы, легенды и курьёзы Российской империи XVIII–XIX веков. Часть двенадцатая

«Нет, уж, милостивая государыня, этого в Евангелии точно нет!!!»

Граф Разумовский: «Боюсь, государыня, в России мор будет»

«Пуд сала на лечение его высочества...»

Игорь Альмечитов май 2025

СТРОФЫ

ПУШКИН – ВЫСОЦКИЙ (ПОЭМА)

Борис Пукин май 2025

Царь Эдип

Потому тут и мор, что остался с женой,
что сроднился вполне со случайной страной;
кто не хочет ослепнуть – не слушай слепца,
нет нам Родины, матери нет, нет отца!

Дмитрий Аникин май 2025

ИСТОРИЯ

Украинские маршалы

Смотрел краем глаза парад победы…

Виталий Цебрий май 2025

РЕЗОНАНС

Украинский почемучка (сериал)

Почти каждое утро и почти каждый украинский гражданин, просыпаясь, задает себе первый вопрос: "Почему американец Дональд Трамп решил, что можно безнаказанно и на свой выбор отбирать у соседа его дом (квартиру), страну, жену, например, и детей?"

Виталий Цебрий май 2025

Держись заглавья Кругозор!.. Наум Коржавин

x

Исчерпан лимит гостевого доступа:(

Бесплатная подписка

Но для Вас есть подарок!

Получите бесплатный доступ к публикациям на сайте!

Оформите бесплатную подписку за 2 мин.

Бесплатная подписка

Уже зарегистрированы? Вход

или

Войдите через Facebook

Исчерпан лимит доступа:(

Премиум подписка

Улучшите Вашу подписку!

Получите безлимитный доступ к публикациям на сайте!

Оформите премиум-подписку всего за $12/год

Премиум подписка