ДОЛЯ Й СЛАВА ПЕРЕЯСЛАВА

Ма­ловідо­ме про Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, «возз’єднан­ня» з Росією та інше

 Ми­кола СЛА­ВИНСЬ­КИЙ, Світла­на ГО­РОБЕЦЬ

Сто­лиці геть­манські, сто­лиці ко­зацькі… Скіль­ки їх бу­ло, де та ко­ли во­ни пос­та­вали? Зда­вало­ся б, ма­ло не шко­лярські за­питан­ня. Та ба! Істо­рики й досі не ма­ють на них за­галь­ноп­рий­ня­тих, на­уко­во вивіре­них відповідей.

От­же, Пе­ре­яс­лав… Са­ме роз­повіддю про нь­ого й за­почат­ко­вуємо цикл публікацій, прис­вя­чених ста­нов­ленню та ут­вер­джен­ню ук­раїнсь­кої дер­жавності, особ­ли­вос­тям на­шого націєтво­рен­ня, фор­му­ван­ню політич­них центрів і ко­заць­ких осе­редків, ме­ханізмам діяль­ності за­коно­дав­чої, ви­конав­чої та су­дової влад.

Надій­ним пар­тне­ром про­ек­ту «Віча» став Land Rover Discovery 3. По­пере­ду – сотні кіло­метрів, які ми до­лати­мемо ра­зом магістра­лями, давніми ко­заць­ки­ми до­рога­ми, ба навіть путівця­ми. Там, де ще й досі відчу­ваєть­ся відлун­ня від стрімко­го ле­ту бой­ових огирів, Land Rover Discovery 3 сприй­маєть­ся як гість із да­леко­го май­бутнь­ого.

Наш мар­шрут – шля­хами, стеж­ка­ми та міфо­логічни­ми манівця­ми від міста до міста, від се­ла до се­ла. У­явіть, що нес­трим­но мчать дві ко­зацькі сотні. Нас­правді ж то нев­томно до­лає кіло­мет­ри Land Rover Discovery 3: він один має 197 кінсь­ких сил. Плав­но пра­цює підвіска, звичні ви­боїни на шля­хах невідчутні. У за­тиш­но­му са­лоні на­солод­жу­ють­ся ком­фортом сім па­сажирів (третій ряд має два зручні місця). Ко­жен мо­же ско­рис­та­тися різно­манітни­ми ки­шеня­ми, ніша­ми або підсклян­ни­ками. Зро­зуміли на­тяк? Ба­гаж­ник, при скла­дених місцях у дру­гому та треть­ому ря­дах, пе­рет­во­рюєть­ся на плос­ку по­вер­хню: її мож­на ви­корис­та­ти навіть як ліжко. Хіба не ко­ролівсь­ка чи геть­мансь­ка су­пер­зручність?

Отож, від однієї істо­рич­ної віхи до дру­гої, від си­вої дав­ни­ни до су­час­ності, а над­то ж до пе­рех­ресть, де важ­ко роз­ме­жува­ти ми­нув­ши­ну й сь­ого­ден­ня, чи­тача вес­ти­ме руб­ри­ка «Геть­мансь­ки­ми сто­лиця­ми, ко­заць­ки­ми шля­хами». Зреш­тою, сам Land Rover Discovery 3 – це у­особ­лення по­доро­жей і при­год і... справжнісінь­ка геть­мансь­ка стай­ня, про­те – справжній по­заш­ля­ховик, наш­пи­гова­ний тех­но­логічни­ми інно­ваціями, ство­рений для да­леких поїздок, нес­подіва­них по­воротів, кру­тих віражів. Сло­вом, май­же все, як в історії: що там во­на нам підго­тува­ла, що там за ро­гом?

Чо­му по­чинаємо з Пе­ре­яс­ла­ва? А то­му, що Це місто бу­ло мо­гутнім осер­дям ук­раїнсь­ко­го дер­жа­вот­во­рен­ня, цен­тром при­тяган­ня різно­поляр­них політич­них сил, нес­ло в собі по­туж­ний за­ряд істо­рич­ної спад­коємності, ад­же ста­ло відо­мим ще 907 ро­ку. На по­чат­ку де­сято­го століття Пе­ре­яс­лавсь­ке князівство на­було знач­ної політич­ної ва­ги. До нь­ого вхо­дили Ліво­береж­жя Дніпра (ниж­че гир­ла Дес­ни), Му­ромсь­ка і Рос­то­во-Суз­даль­ська землі. Пер­ший пе­ре­яс­лавсь­кий (з 1054 ро­ку), а зго­дом ве­ликий київсь­кий князь (1078–93) Все­волод Ярос­ла­вич вів бо­роть­бу про­ти по­ловців та торків, уніс до­пов­нення до зна­мени­того збірни­ка пра­вових норм «Русь­ка прав­да», зас­ну­вав Києво-Ви­дубиць­кий мо­нас­тир...

Че­рез ро­ки й ро­ки ус­ла­вив­ся Пе­ре­яс­лавсь­кий полк, а са­ме місто ста­ло улюб­ле­ним прис­та­нищем геть­ма­на, пе­рех­рестям виз­воль­них зма­гань на­роду, у­особ­ленням бо­роть­би за бу­лаву, зреш­тою бо­лючим нер­вом ук­раїнсь­кої історії.

Виз­воль­ний мар­шрут: Жовті Во­ди – Кор­сунь – Пи­лявці – Львів

1648 ро­ку пов­станці на чолі з Бог­да­ном Хмель­ниць­ким, яко­го бу­ло об­ра­но геть­ма­ном, зав­да­ли поль­ській шляхті нищівних по­разок під Жов­ти­ми Во­дами та Кор­су­нем. Прос­тий люд під ко­рог­ва­ми зустрічав зви­тяжців хлібом-сіллю. Ко­заки виг­ра­ли бит­ву під Пи­ляв­ця­ми (нині се­ло Пи­лява Хмель­ниць­кої об­ласті), щед­ро діли­лися во­лею на Поділлі та Во­лині. 8 жов­тня Бог­да­нові вій­ська ста­ли пе­ред Ль­во­вом – тодішнь­ою ве­ликою укріпле­ною твер­ди­нею.

Ко­ли ко­зацькі гар­ма­ти ви­пус­ти­ли на му­ри кіль­ка ядер, шлях­та на чолі з Яре­мою Виш­не­вець­ким, при­хопив­ши кош­товності та інші скар­би, щез­ла за обрієм. По­ки відчай­ду­хи не­пога­мов­но­го Мак­си­ма Кри­воно­са ми­лува­лися за­хоп­ле­ним Ви­соким Зам­ком, міща­ни відку­пили­ся – да­ли геть­ма­нові півміль­йона зо­лотих. Спра­ву бу­ло зроб­ле­но, і овіяний сла­вою пол­ко­водець ру­шив на Західну Ук­раїну та Хол­мщи­ну – аж до За­мос­тя, де ви­сочів за­мок, у яко­му пе­рехо­вував­ся Виш­не­вець­кий.

Як геть­ман Бог­дан Хмель­ниць­кий прий­мав послів ко­роля Яна Казіміра

Геть­ман праг­нув бу­ти яко­мога ближ­че до Вар­ша­ви: там замість по­мер­ло­го Вла­дис­ла­ва ІV об­ра­ли ко­ролем Польщі Яна Казіміра, який од­ра­зу ж і ук­лав пе­ремир'я з ук­раїнсь­ким геть­ма­ном.

Ще після пи­лявець­кої пе­ремо­ги ко­заць­ка стар­ши­на зібра­ла ра­ду. Засіда­ли дов­го, з радісним блис­ком у гли­бині ко­лись заз­ви­чай на­суп­ле­них ко­лючих очей. Помірко­вані пол­ковни­ки про­пону­вали за­вер­ши­ти похід, ко­заки (за­порозь­ка го­лота, сте­пова чернь!) ви­мага­ли по­даль­шо­го нас­ту­пу. Хмель­ниць­кий, жа­да­ючи ми­ру, все-та­ки прис­лу­хав­ся не до звер­хників, а до го­лосу з на­роду. І вій­сько ру­шило на Поль­щу. Її но­вий ко­роль од­ра­зу ж ук­лав пе­ремир'я з ук­раїнсь­ким пол­ко­вод­цем.

Після буч­но­го свят­ку­ван­ня в Києві (мит­ро­полит Косів та єру­салимсь­кий патріарх Паїсій сла­вили пол­ко­вод­ця як Мой­сея, кот­рий виз­во­лив на­род із поль­ської не­волі) Хмель­ниць­кий не в місті над Дніпром, а са­ме в Пе­ре­яс­лаві прий­няв послів Яна Казіміра. По­важ­на де­путація при­вез­ла пе­ремож­цеві бу­лаву – поль­ський ко­роль виз­нав й­ого геть­ма­ном ко­заць­ко­го вій­ська.

Замість вдяч­них слів Хмель­ниць­кий нес­подіва­но для ба­гать­ох ви­голо­сив грізну про­мову: «…Ви­вер­ну вас, ляхів, до­гори но­гами й по­топ­чу вас так, що бу­дете під моїми но­гами… Пер­ше я за свою крив­ду і шко­ду во­ював, те­пер во­юва­тиму за на­шу пра­вос­лавну віру!» Три­ма­ючи бу­лаву, геть­ман, який раніше ли­ше мріяв про свою ве­лику дер­жа­ву, те­пер гуч­но про­казав: «…По Холм і Га­лич».

Від цих нес­подіва­них і вкрай ка­тего­рич­них фор­му­лювань Євро­па аж ско­лих­ну­лася. Во­на вже не ли­ше відчу­вала, а й усвідо­мила: ут­верди­лася но­ва політич­на си­ла – Ук­раїна. А Хмель­ниць­кий за­тято пов­то­рював ска­зане після Зборівсь­ко­го ми­ру 18 сер­пня 1649 ро­ку, ко­ли ба­гато чо­го втра­тив, але й здо­був чи не найістотніше: те­риторію, кор­до­ни якої не ма­ли пра­во пе­рес­ту­пати поль­ські вій­ська. То, влас­не, бу­ла пер­ша відвой­ова­на твердь для ут­вер­джен­ня справді ук­раїнсь­кої дер­жа­ви.

Вла­да геть­ман­ско­го уря­ду

У Київсь­ко­му, Чернігівсь­ко­му та Брац­лавсь­ко­му воєводс­твах вла­да пе­рей­шла до геть­мансь­ко­го уря­ду. Край бу­ло поділе­но на 16 полків, вста­нов­ле­но як вій­сько­ву, так і цивіль­ну вла­ду (міща­нами ке­рува­ли вій­ти), зап­ро­вад­же­но струн­ку су­дову сис­те­му, віднов­ле­но маг­де­бурзь­ке пра­во та зви­чаєві нор­ми.

Тим ча­сом, як заз­на­чало­ся ще в ра­дянсь­ких ен­цикло­педіях, «ук­раїнсь­кий на­род не виз­нав Зборівсь­ко­го до­гово­ру». І це не ви­пад­ко­во: за­лиши­лося чи­мало давніх утисків. Ко­ли ж на Придніпрян­щині зно­ву з'яви­лися па­ни, а з та­тарсь­кої не­волі по­вер­нувся лю­тий во­рог ко­зач­чи­ни Ми­кола По­тоць­кий, прос­то­люд зно­ву взяв­ся за ви­ла, а во­яки – за шаблі. Геть­ман по­чав го­тува­тися до но­вих битв. По­пере­ду бу­ли мол­давсь­кий похід, Бе­рес­течко, Біла Цер­ква, Батіг… По­раз­ки, пе­ремо­ги і зно­ву по­раз­ки.

Ко­ли не ста­ло си­на Ти­моша (по­мер від ран у Мол­давії), пол­ковни­ки чи не впер­ше відва­жили­ся ска­зати Хмель­ниць­ко­му: «Не го­дить­ся чу­жу зем­лю обо­роня­ти, а свою без охо­рони ки­дати». Здриг­ну­лася Бог­да­нова пра­виця, хит­ну­лася бу­лава. Геть­ман, по­вагав­шись, відмо­вив­ся від своїх амбітних планів. Й­ого зно­ву пок­ли­кав до се­бе Пе­ре­яс­лав. На дов­го­му шля­ху до улюб­ле­ного міста то снив­ся Тиміш, то зга­дува­лася й­ого дру­жина Ро­зан­да – донь­ка мол­давсь­ко­го воєво­ди Лу­пула.

До фе­дерації ма­ли ввій­ти близькі й да­лекі дер­жа­ви

Ні, аж ніяк не ви­пад­ко­во пос­та­вала в у­яві мо­лода врод­ли­виця. Во­на приїха­ла з Мол­давії до Чи­гири­на й поп­ро­щала­ся в церкві з чо­ловіком, від яко­го на­роди­ла близ­нят. А бу­ло ж Ти­мошеві, вже пол­ковни­кові, ли­ше 21 рік! Са­ме й­ого як улюб­ле­ного си­на, справді відчай­душ­но­го ли­царя геть­ман ба­чив про­дов­жу­вачем ве­ликих справ.

Ро­зан­да ж ма­ла пле­кати на­щадків, до­пома­гати в об'єднанні сусідніх зе­мель. Оті сло­ва «по Холм і Га­лич» та­ки ви­хопи­лися із са­мої душі: геть­ман здав­на пле­кав го­лов­ну ідею своєї діяль­ності – ство­рити співдружність дер­жав, в якій Ук­раїна відігра­вала б провідну роль.

«Ак­та про возз'єднан­ня Ук­раїни з Росією» нас­правді не існу­вало

Не су­дило­ся. Відбу­лося віче, нав­ко­ло яко­го й досі то­чать­ся неп­ри­миренні су­переч­ки. До речі, ра­ди на той час не бу­ли чи­мось над­зви­чай­ним, ви­нят­ко­вим. Во­ни сприй­ма­лися як звичні, бу­денні зібран­ня. Та­кою бу­ла й ра­да 8 (18) січня 1654 ро­ку. Й­шло­ся про вій­сько­во-політич­ний со­юз із Мос­квою, а не про возз'єднан­ня з Росією (офіцій­но та­кої наз­ви ще не вжи­вали). Жод­но­го до­кумен­та на раді не підпи­сува­ли.

Не­обхідність со­юзу най­ак­тивніше об­сто­юва­ли геть­манські ро­дичі та ви­соко­поса­довці. Рішу­че вис­ту­пили про­ти будь-яких угод із північни­ми сусіда­ми пол­ковни­ки Іван Сірко (повів свій полк на За­порож­жя, де став ко­шовим ота­маном), Іван Бо­гун (ра­зом із ним – усе по­бузь­ке ко­зац­тво), Й­осип Глух, а та­кож пе­реваж­на більшість ук­раїнсь­ко­го пра­вос­лавно­го ду­ховенс­тва. Не при­сягав навіть мо­лод­ший син Хмель­ниць­ко­го Юрій.

От­же, різні пог­ля­ди, кон­цепції, ар­гу­мен­ти… Навіть на ву­лицях су­час­но­го міста час­то-гус­то й­дуть по­руч, пле­че в пле­че, й­ого меш­канці, які дот­ри­му­ють­ся діамет­раль­но про­тилеж­них оцінок і Пе­ре­яс­лавсь­кої ра­ди, і са­мої пос­таті геть­ма­на. Так чи так, але «Ак­та про возз'єднан­ня Ук­раїни з Росією», який най­частіше зга­ду­ють при­хиль­ни­ки со­юзу, нас­правді не існу­вало. Бу­ли так звані «Бе­рез­неві статті», пізніше зат­вер­джені ца­рем та бо­ярсь­кою ду­мою. В оди­над­ця­ти пун­ктах до­кумен­та не­має жод­но­го сло­ва про «возз'єднан­ня». Й­деть­ся про інше: 60-ти­сяч­не вій­сько, геть­ма­на та уряд, яких на­род мо­же оби­рати по­за во­лею ца­ря; влас­не за­коно­давс­тво й су­дову сис­те­му; ме­режу освіти рідною мо­вою; свою по­дат­ко­ву сис­те­му; пра­во на міжна­родні відно­сини. Що ж об­ме­жува­лося, за­боро­няло­ся? Прак­тично нічо­го, окрім зас­те­режен­ня: геть­ман не мав пра­ва сам, без мос­ковсь­ких пред­став­ників, прий­ма­ти послів Польщі й Ту­реч­чи­ни.

Таємни­ця сімнад­ця­того століття: чо­му геть­ман не возвістив не­залеж­ності?

Пос­ту­пове, воісти­ну пов­зу­че, в усь­ому не­ухиль­не «возз'єднан­ня» роз­по­чало­ся ще за жит­тя Хмель­ниць­ко­го: цар та мос­ковські уря­довці нічто­же сум­ня­шеся за­ходи­лися по­рушу­вати спо­чат­ку ок­ремі, відтак усі пун­кти доб­ротно ви­писа­ної уго­ди.

Ге­нерал-ота­ман Ук­раїнсь­ко­го ко­зац­тва Бог­дан Су­шинсь­кий по­яс­нює це так: «Геть­ман був пси­хологічно не го­товий до то­го, що мо­же нас­та­ти день, ко­ли він ста­не пра­вите­лем не­залеж­ної країни, не відчу­ва­ючи ко­ролівсь­кої, царсь­кої, сул­тансь­кої, хансь­кої чи ще якоїсь там «лас­ки».

Ви­дат­ний су­час­ний про­заїк, ав­тор істо­рич­но­го ро­ману «Я, Бог­дан» Пав­ло ЗАГ­РЕ­БЕЛЬ­НИЙ да­лекий від од­нознач­них вис­новків:
– Як зоб­ра­жали Бог­да­на? Справді, вождь, з бу­лавою, на коні, дер­жавний муж, пог­ляд прозріває віки. За це й­ого ве­лича­ли Ско­воро­да й Шев­ченко, а тоді Шев­ченко ще й кар­тав за те, що, прозріва­ючи, не все зумів по­бачи­ти й пе­ред­ба­чити. А хто це вмів і ко­ли?

Пись­мен­ни­ки не мог­ли втри­мати­ся на тій ви­сочині, на яку вознісся Бог­дан зав­дя­ки силі й ве­личі своєї мислі… Хмель­ниць­кий для ме­не – і ве­лика не­пов­торна осо­бистість, але вод­но­час і якась не­довідо­ма си­ла, досі ще не роз­га­дана ніким, мов­би най­ви­ще скуп­чення на­род­ної геніаль­ності в усь­ому: в ро­зумі, об­да­рова­ності, буй­но­щах, нес­трим­ності на­тури, в універ­салізмі ха­рак­те­ру.

На шаб­лю нат­ра­пили бомжі, а Куч­ма, За­суха й Пет­ренко пе­реда­ли її му­зеєві

Не­щодав­но ми ма­ли змо­гу по­бачи­ти ат­ри­бути геть­мансь­кої вла­ди та осо­бисті речі Хмель­ниць­ко­го, які раніше пе­ребу­вали по­за му­зей­ни­ми ек­спо­зиціями. Особ­ли­ву ува­гу при­вер­ну­ла осо­бис­та шаб­ля пол­ко­вод­ця, по­даро­вана Бог­да­нові Хмель­ниць­ко­му поль­ським ко­ролем Яном Казіміром. Хіба міг зна­ти геть­ман, що аж 2002 ро­ку, на­пере­додні пе­ред­ви­бор­ної кам­панії до Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни, й­ого вик­ра­дену шаб­лю, яку роз­шу­кува­ли ціле де­сятиліття, бу­де по­вер­ну­то Пе­ре­яс­ла­ву?!

А по­дару­вали шаб­лю Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го дру­жина тодішнь­ого Пре­зиден­та Ук­раїни Люд­ми­ла Куч­ма, пан За­суха, на той час го­лова Київсь­кої об­лдер­жадміністрації, та кан­ди­дат у на­родні де­пута­ти пан Пет­ренко. Усі доб­ре пам'ята­ють, як на ву­лиці Шев­ченка, де роз­та­шова­ний істо­рич­ний му­зей, за день за­сипа­ли ями й ка­люжі. По­важні гості уро­чис­то пе­реда­ли реліквію й роз­повіли, що на шаб­лю (во­на ма­ла вкрай неп­ри­ваб­ли­вий виг­ляд) нат­ра­пили київські бомжі в підвалі од­но­го з бу­динків, що на По­долі. А ось вик­ра­дені дві бу­лави знай­ти не вда­лося!

– Жод­них актів про пе­реда­чу не бу­ло скла­дено. Вру­чили з рук у ру­ки, – зга­дує хра­нитель­ка фондів му­зею Ла­риса Олексіївна Годліна. – У­явіть собі, де­сять років не бу­ло шаблі, і рап­том во­на з'яв­ляєть­ся в го­лов­но­го хра­ните­ля, а я за ак­том по­пов­нюю та­ким не­оцінен­ним ек­спо­натом ек­спо­зицію! Хіба не ди­вина? Я сми­кала па­на За­суху за ру­кав, бла­га­ючи на­дати відповідні до­кумен­ти. І от­ри­мала ксе­рокопію га­зет­ної статті про знахідку та довідку про те, що бу­ло про­веде­но ек­спертну оцінку й зроб­ле­но вис­но­вок: «Да­на шаб­ля мо­же бу­ти ко­заць­кою зброєю ХVІІ століття». І все! То­го са­мого дня до му­зею завіта­ли співробітни­ки на­шого кар­но­го роз­шу­ку, ад­же спра­ву про­тягом де­сятиліття не бу­ло зак­ри­то. Ви­яв­ляєть­ся, во­ни нічо­го не зна­ли про знахідку!

Бу­лави шу­кає Інтер­пол

А дві бу­лави… Про­дати їх на міжна­род­них а­укціонах прак­тично не­мож­ли­во: ра­рите­ти роз­шу­ку­ють із до­помо­гою Інтер­по­лу. Отож, оче­вид­но, во­ни зберіга­ють­ся в при­ватній ко­лекції.

По­ки роз­дивляємо­ся шаб­лю, а хра­нитель­ка фондів прий­має «на комісію» давні руш­ни­ки, ска­тер­ти­ни та со­роч­ки, му­зей­ний кіт Ти­мофій, си­дячи біля бюс­та Шев­ченка, ди­вить­ся, як вно­сять по­дару­нок Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни – ша­фу. Хра­нитель­ка, зви­чай­но ж, дя­кує нес­подіва­ним гос­тям…

Бур­хли­ву ріку ча­су по­дола­ли та­кож інші реліквії: осо­бис­тий пра­пор геть­ма­на, й­ого на­гай та во­дос­вятна ча­ша (щоп­равда, во­ни прик­ра­ша­ють не пе­ре­яс­лавські зібран­ня). Все це й нині сим­волічне: і шаб­ля, яку по­щадив час, і вицвілий на­гай. А ось пря­ник не зберігся...

 Та хіба тіль­ки він? Як на­голо­шує один із най­сумлінніших дослідників рідної ми­нув­ши­ни Пав­ло Заг­ре­бель­ний, весь кор­пус угод, ук­ла­дених у різні ро­ки (за Хмель­ниць­ко­го й пізніше) між Ук­раїною та Росією, безслідно зник не тіль­ки в на­ших архівах, а й мос­ковсь­ких: до­кумен­ти ре­тель­но зни­щува­ли і Мен­ши­ков, який гро­мив геть­мансь­ку сто­лицю Ба­турин, і «коміса­ри», що по­над сім де­сятиліть здій­сню­вали іде­ологічні «чис­тки» в Ук­раїні.

 Брак чо­гось найістотнішо­го, най­важ­ливішо­го сь­огодні відчу­ваєть­ся особ­ли­во гос­тро. Здаєть­ся, в чис­ленних му­зе­ях нинішнь­ого міста, зна­ного з 1943 ро­ку як Пе­ре­яс­лав-Хмель­ниць­кий, не­має сер­це­вини, тієї час­точки душі, яке все ро­бить цілісним, ок­ри­лює, воз­ве­личує, воз­но­сить до не­бес. І річ не ли­ше в то­му, що 26 му­зеїв зу­божіли, що хра­нителі ста­рожит­ностей одер­жу­ють мізерні зар­пла­ти, нап­раць­овані ма­теріали не ви­да­ють­ся ро­ками, а пе­редусім у то­му, що зно­ву й зно­ву в центрі ува­ги опи­ня­ють­ся проб­ле­ми інтер­пре­тації Пе­ре­яс­лавсь­кої ра­ди 1654 ро­ку. За­політи­зованість ско­вує при­род­ний рух історії, нак­ла­дає важ­кий відби­ток на да­ний са­мим Бо­гом УНІВЕР­САЛІЗМ Пе­ре­яс­ла­ва.

Са­ме тут, се­ред зу­божілої пиш­но­ти со­борів і хит­рос­плетінь вузь­ких, час­то-гус­то ви­боїстих ву­лиць, мов­би ожи­ва­ють хрес­то­матійні знан­ня, чіткіше вирізня­ють­ся ти­пові для нас давні й сь­ого­часні про­тис­то­ян­ня, су­переч­ності, кон­трас­ти, не­поро­зуміння, га­дані втра­ти та у­явні здо­бут­ки. Тут, поміж но­вобу­дов і дов­го­будів, біля яких дзвінко й по-осіннь­ому ко­рот­ко співа­ють міські півні (їхні пе­люс­тко­во ніжні гор­лечка швид­ко ос­туджує вже хо­лод­ний вітер), глиб­ше усвідом­люєш, що без роз­шифру­ван­ня сут­ності Пе­ре­яс­ла­ва не­мож­ли­во збаг­ну­ти справ­жню ду­шу ук­раїнсь­кої історії, роз­плу­тати клу­бок її су­переч­ностей, зіткнень і про­тиборств, звіль­ни­ти від різнорідних на­шару­вань літо­писні сторінки…

Пе­ре­яс­лав – це своєрідний заспів до нескінчен­них битв за геть­мансь­ку бу­лаву та пол­ковницькі пер­начі, хи­мер­ний сплав сла­ви, нес­ла­ви чи й ху­ли, різне ро­зуміння ду­хов­них та мо­раль­них пер­шо­ос­нов, про­тис­то­ян­ня прав­ди і крив­ди, зіткнен­ня лю­бові й не­нависті; це гомінкі віча й тихі ра­ди, про­дим­лені кузні років, де гос­три­лися шаблі про­ти во­рогів і ку­вала­ся зброя для са­моз­ни­щен­ня; це пе­ремо­ги і по­раз­ки, зле­ти і падіння, ве­лич і при­нижен­ня, шля­хетність і ма­лодушність, поб­ра­тимс­тво й зра­ди; це ту­гий ву­зол проб­лем, які здав­на за­почат­ко­вані, але до сь­огодні так і не розв'язані.

Дов­го­буд біля сек­ретно­го об'єкта

Це місто здат­не ви­яви­ти, досліди­ти й по­каза­ти гли­бин­не коріння ук­раїнсь­кої історії, у­особ­лює в собі те, що пе­реду­вало Хмель­нич­чині й те, що ста­ло її наслідком.

Так, пра­ведні й неп­ра­ведні діян­ня геть­ма­на, й­ого лю­бов і не­нависть, зреш­тою, й­ого ос­таннє ко­хан­ня до Мот­ро­ни (а не Ге­лени, як за тра­дицією на­зива­ють сте­пову кра­суню) – це да­леко не весь Пе­ре­яс­лав. Й­ого ок­ра­сою ста­ли Му­зей трипіль­ської куль­ту­ри, Ет­нографічний му­зей прос­то не­ба, Му­зей коб­зарсь­ко­го мис­тец­тва… У них – пра­вито­ки ук­раїнства й ук­раїнсь­кості, свідки си­вої ми­нув­ши­ни, які, за сло­вами ус­лавле­ного твор­ця унікаль­но­го всесвітньо відо­мого Національ­но­го істо­рико-ет­нографічно­го за­повідни­ка «Пе­ре­яс­лав», Ге­роя Ук­раїни Ми­хай­ла Сікорсь­ко­го, зберіга­ють дух епох, сутність і людсь­ких доль, і доль ба­гать­ох по­колінь, ціло­го на­роду.

У­явіть, Воз­не­сенсь­кий со­бор ХVII століття, збу­дова­ний за кош­ти Іва­на Ма­зепи, а в нь­ому – му­зей-діора­ма «Бит­ва за Дніпро». Тло по­лот­на – на­тура за вікна­ми со­бору.

Сам Ми­хай­ло Сікорсь­кий за брежнєвсь­ких часів об­сто­ював ідею роз­та­шуван­ня по­лот­на діора­ми у ць­ому храмі. Ма­буть, мав рацію – так збе­рег­ли со­бор. Те­пер діара­му логічно пе­ренес­ти в інше місце. Од­нак проб­ле­ма: ро­бота розміром дев’ять на двад­цять сім метрів – не прос­ти­рад­ло, її не згор­неш... Не згор­неш і пам’ять про бит­ву за Дніпро. Танк-ек­спо­нат на ву­лицях Пе­ре­яс­ла­ва на­гадує про це. А по­тужність мо­дер­но­го по­заш­ля­хови­ка Land Rover-Discovery 3, до речі, за прохідністю не пос­ту­паєть­ся вій­ськовій техніці. Ну, май­же. Усе ж та­ки й­ому при­таманніша жа­га ру­ху, ком­фортність і кра­са, що ор­ганічно поєднуєть­ся в ав­то­мобілі, за яким – ве­лике май­бутнє.

Утім, по­вернімо­ся до ек­спо­натів Пе­ре­яс­ла­ва.

Скажімо, вит­во­ри трипіль­ської куль­ту­ри, вис­тавлені в му­зеї, давніші за єги­петські піраміди. Та що це ва­жить для мож­новладців – і тих, хто пра­вив за ра­дянсь­кої вла­ди, і тих, ко­го при­вела до крісел не­залежність? Воісти­ну най­яс­кравіше свідчен­ня їхньої од­но­тип­ної бай­ду­жості, нес­про­мож­ності, звич­ної бездіяль­ності – і досі не до­будо­ваний істо­рич­ний му­зей, пер­ший камінь у підму­рок яко­го зак­ла­ли ще 1978 ро­ку. Так і чорніє, роз­си­па­ючись, не­завер­ше­на не­око­вир­на спо­руда (біля неї – сек­ретний, ще з ра­дянсь­кої до­би, капіталь­ний пункт цивіль­ної обо­рони). Хіба це не наш со­ром, не спіль­на гань­ба, не все­загаль­ний гріх?

Зас­тупник ге­нераль­но­го ди­рек­то­ра з роз­витку та ут­ри­ман­ня за­повідни­ка Га­лина Іванівна Глуш­ко, якій проб­ле­ми ве­летенсь­ко­го ет­нографічно-ду­хов­но­го ком­плек­су «Пе­ре­яс­лав» на­боліли до гли­бини душі, ствер­джує: «Як­би бу­ло ба­жан­ня в дер­жавних мужів, то дав­но мож­на бу­ло б знай­ти кош­ти й до­буду­вати не­обхідний місту істо­рич­ний му­зей, бо він аж ніяк не ви­нят­ко­вий: зви­чайнісінь­ка дво­повер­хо­ва спо­руда з підваль­ним приміщен­ням для фондів. Пе­реко­нана, що тре­ба зберіга­ти те, що вже є, на місці, не відри­вати ек­спо­нати від рідної землі, не пе­рево­зити їх до грандіоз­них мис­тець­ких ар­се­налів».

Проб­ле­ми відо­мого (чи не за­галь­но­національ­но­го?) дов­го­буду зму­шена бу­ла об­го­ворю­вати навіть Вер­ховна Ра­да Ук­раїни. Ду­маєть­ся, са­ме ця напівспо­руда – сим­вол не­вивер­ше­ності, не­пов­но­ти су­час­но­го ро­зуміння змісту, суті й сен­су заміфо­логізо­ваної Пе­ре­яс­лавсь­кої ра­ди.

Сніг – на реліквії?

Здаєть­ся, са­ме про це ду­має – мов жи­вий! – Гри­горій Ско­воро­да, си­дячи за од­ним із столів кла­су по­ети­ки, відтво­рено­му в му­зеї, прис­вя­чено­му лю­бомуд­рові (приміщен­ня ко­лишнь­ого ко­легіуму, де в 1750–1771 ро­ках вик­ла­дав мис­ли­тель і по­ет).

 Здаєть­ся, що Та­рас Шев­ченко (у своєму му­зеї!) та­кож пе­рей­маєть­ся нескінчен­ни­ми три­вога­ми та боління­ми рідної історії. На цій землі геній на­писав свій зна­мени­тий «За­повіт», шу­кав, але так і не знай­шов руїни Вос­кре­сенсь­кої цер­кви ХІ століття. Ви­яв­лені аж у ХХ столітті її за­лиш­ки – фун­да­мент, півмет­рові стіни – зберіга­ють­ся під да­хом спеціаль­но­го павіль­йону. Там та­кож знай­шли при­хис­ток інші свідки кня­жої до­би: ниж­ня час­ти­на ве­летенсь­ко­го дзво­ну, реш­тки брон­зо­вого підсвічни­ка, го­лос­ни­ки-гле­ки, які вму­рову­вали в хра­мові стіни для кра­щої акус­ти­ки…

Оче­вид­но, такі го­лос­ни­ки потрібні під час про­веден­ня чис­ленних на­рад, на яких Га­лина Глуш­ко зно­ву й зно­ву б'є на спо­лох:

– Чо­му Пе­ре­яс­лав – місто, за­буте вла­дою? Пе­ре­яс­лав, де по­бував Шев­ченко, має бу­ти од­ним із трь­ох свя­тих місць Ук­раїни: дбай­мо про нь­ого, Ки­рилівку, де на­родив­ся геній, та Канів.

Є за­дум, підтри­маний Пре­зиден­том Ук­раїни Вікто­ром Ющен­ком, ство­рити в бу­дин­ку ліка­ря Ко­зач­ковсь­ко­го му­зей «За­повіту» Шев­ченка. Ідею схва­лили, але на сь­огодні ек­спо­зиція по­рож­ня. Ми навіть не маємо змо­ги взя­ти на ро­боту ху­дож­ни­ка, щоб зро­бити справді су­час­ний ціка­вий му­зей, який відвіду­вали б не тіль­ки дідусі-ба­бусі, а й діти, мо­лодь. Сподіваємо­ся, що 1100-річчя Пе­ре­яс­ла­ва (ювілей свят­ку­вати­мемо у ве­ресні 2007-го) дасть бо­дай який­сь пош­товх для роз­витку му­зей­ної спра­ви, змінить об­личчя міста. На жаль, із коштів, зап­ла­нова­них на дру­ге півріччя нинішнь­ого ро­ку, ми ще й досі не от­ри­мали жод­ної копій­ки. А су­ми значні! Се­ред них і п'ят­де­сят ти­сяч на ре­монт підло­ги му­зею. Вий­шли указ Пре­зиден­та Ук­раїни, відповідні до­кумен­ти Кабіне­ту Міністрів про відзна­чен­ня 1100-річчя Пе­ре­яс­ла­ва, але во­ни не діють. Так, зок­ре­ма, не над­хо­дять кош­ти на рес­таврацію. Ми роз­кри­ли да­хи му­зеїв, а те­пер з ос­тра­хом ди­вимо­ся на не­бо: ось-ось піде сніг….

По­чути чис­тий го­лос історії

Своєрідні «го­лос­ни­ки»-ру­пори тре­ба ста­вити не ли­ше там, де вис­ту­пає под­вижни­ця му­зей­ної спра­ви Га­лина Глуш­ко, а й на дер­жавно­му рівні. Сь­огодні во­ни вкрай потрібні, аби ви­разніше, на пов­ну си­лу бу­ло чу­ти приг­лу­шений і са­мими ук­раїнця­ми, і їхніми нед­ру­гами чис­тий, не­фаль­ши­вий го­лос ми­нув­ши­ни. Вод­но­раз ве­ликий ула­мок ста­родавнь­ого ме­талу, який сь­огодні мов­чить, мо­же не ли­ше оз­ва­тися (до­тор­кни­ся бо­дай ма­лень­ким би­лом-сер­цем!) ма­лино­вими пе­рели­вами, а й ста­ти ос­но­вою для тво­рен­ня цілісно­го дзво­на на­шої історії. І тієї, яку бе­реже су­час­ний трид­ця­тити­сяч­ний Пе­ре­яс­лав-Хмель­ниць­кий, і тієї, яку не­се в своїй без­смертній душі вся Ук­раїна.