ПРОШУ ПАНА ДО ЛЬВОВА

 Ос­та­точ­но вирішую: тіль­ки до Ль­во­ва. Тран­зитний ав­то­бус на хви­лину-дру­гу зу­пиняєть­ся в об­ласно­му центрі опівночі, от­же, є шанс до­мови­тися з водієм про прис­тавне місце. Тур­ботли­ва дя­дина, про­вод­жа­ючи, на га­ноч­ку ще раз пе­ревіряє мої по­чут­тя: «Не страш­но?» – «Чо­го?» Сто­рож­кий пог­ляд ку­дись у піть­му: «Ка­жуть, бан­дерівці там…».

П’ят­де­сяті ли­шень добіга­ли фінішу.

 Пан у ла­таних че­реви­ках

 Львів за­чаро­вує відра­зу і на­зав­жди ви­тон­че­ним пря­дивом срібних міріад, що без­ко­неч­но спус­ка­ють­ся з-під са­мого підне­бес­ся, за­виса­ють у не­ваго­мості, зво­ложу­ючи глянць­ова­ний, доб­ротний, ще «за ціса­ря», брук, у яко­му все віддзер­ка­люєть­ся, под­воюєть­ся: вікна чис­ленних кав'ярень і кав'ярень­ок, уми­рот­во­рені вогні ліхтарів. І все це гар­моній­но до­пов­нюєть­ся м'яким «про­шу па­на… про­шу па­на…»

 Не­наче ко­лись тут уже був. Або мріяв бу­ти. До­сить знай­ома а­ура. Мо­же, з про­чита­них кни­жок, а мо­же, зі снів. Навіть десь не­мов­би зустрічав хо­ча б он то­го пан­ка не пер­шої свіжості, ко­лись, на­пев­но, лю­бите­ля амур­них при­год. Нині в комісій­но­му він нас­вистує за­лицяль­ну про мінли­ве сер­це кра­суні. «Й­ой Каль­ман! Двай­сять шість ми­нуло, а на­че вчо­ра, отут-во, в треть­ому ря­ду сидів, дівою Марією кля­нусь!» – «Й­ой!» – Ли­це зво­руше­ної пані взя­лося рум'ян­цем і з ба­гажу її баль­заківсь­ко­го стат­ку спа­дає що­най­мен­ше «двай­сять шість». І цю чо­тири-п'ятирічну крихітку у ве­неціансь­ко­му дво­рику та­кож десь ба­чив. І во­на так са­мо нев­лучно за­маху­вала­ся ра­кет­кою на во­лан­чи­ка, що вже повз неї про­летів, – так са­мо чу­ла докір нас­тавниці, на рік чи два стар­шої від неї: «Нез­рушна, мов Це­зар».

 Нез­рушні тут хра­ми, ан­самблі, пос­вя­чені в таїну ву­зень­ких ву­личок, при­ниш­клих пе­ред ве­лич­чю Всесвіту.

 Нез­рушний Міцке­вич біля фон­та­на – ча­товий не од­но­го по­коління за­коха­них, а не­зако­ханих тут не бу­ває. Утім, зру­шити Міцке­вича та ви­вез­ти за кор­дон охо­чих, ка­жуть, вис­та­чало. Од­но­го злов­мисни­ка ще в двад­ця­тих на га­рячо­му схо­пили пильні де­тек­ти­ви і мерщій у кар­цер. На дізнанні з'ясу­вало­ся прізви­ще зат­ри­мано­го – Олексій Тол­стой. Пер­со­на за­над­то підозріла: інтеліген­тне об­личчя, зо­лоте пен­сне з-під ка­пелю­ха, до­роге хут­ро на пле­чах – чистісінь­кий кон­тра­бан­дист!

 Але про­нес­ло. Зго­дом зат­ри­маний сидів у пись­мен­ниць­ко­му колі і, як зга­ду­ють оче­видці, охо­че роз­повідав про свої кримінальні по­ходень­ки й «ре­готав, зах­ли­на­ючись, аж хрю­кав».

За­галом ди­вот­во­рен­ня львівсь­ких вітражів, ліхтарів, дворів і дво­риків –уся ця не­аг­ре­сив­на ур­баністи­ка – оберігає від суєти, схи­ляє до вічно­го й на­вер­тає до зем­но­го.

– То про­шу па­на…

 Пог­ляд увесь на тобі – шо­колад­но-зас­покій­ли­вий, на­че ка­ва у по­даній філіжанці. Від нес­подіван­ки знітив­ся, очі ми­моволі ков­зну­ли по своїх ла­таних че­реви­ках. («Нічо­го собі пан… Сь­огодні ж на­пишу рідні на Лу­ган­щи­ну й До­неч­чи­ну про те, як я вмить став па­ном –потіша­тимуть­ся!»).

Інтег­рація без асиміляції

 Львів є вит­во­ром ре­несан­сної до­би – найбіль­шим свідком і зма­теріалізо­ваним наслідком євро­пей­ської сис­те­ми ціннос­тей, сфор­мо­ваної на іде­алах роз­ку­тості, куль­ту сво­боди й гідності осо­би. Тут ук­раїнство ор­ганічно врос­та­ло в євро­пей­ську ро­дину не ви­молю­ван­ням ми­лос­тині й не сподіван­ням на піль­ги. Львів'яни впер­то ос­во­юва­ли незвідані досі цивілізаційні прос­то­ри, підко­рюва­ли їх та­лан­том на­род­но­го под­вижниц­тва, освітою, куль­ту­рою. До по­яви своїх універ­си­тетів ши­роко пос­лу­гову­вали­ся західноєвро­пей­ськи­ми, пе­редусім німець­ки­ми, італій­ськи­ми, а не­заба­ром і влас­ний дім спов­ню­вав­ся місце­вими ху­дож­ни­ками, різь­бя­рами, архітек­то­рами. 1481 ро­ку тут збла­гос­ло­вила­ся на світ пер­ша ук­раїнсь­ка кни­га. За два ро­ки по то­му з'яв­ляєть­ся на­уко­ва пра­ця зна­мени­того Юрія Ко­тер­ма­ка-Дро­гоби­ча (уч­нем яко­го, до речі, був М. Ко­пер­ник), май­же століттям пізніше роз­по­чинаєть­ся спо­руд­ження ан­сам­блю Ус­пенсь­кої цер­кви. Ви­даєть­ся «Апос­тол і Бук­вар» Іва­ном Фе­доро­вим.

 Заз­най­ом­лені з ру­сина­ми італійці, з-поміж яких і сам Пав­ло Рим­ля­нин, по­тяг­ли­ся до Ль­во­ва. Дух відрод­ження, спо­луче­ний з місце­вими архітек­турни­ми тра­диціями, відтво­рював­ся ше­дев­ра­ми площі Ри­нок, па­лацу Кор­някта, кап­лиць Боїмів, Кампіанів – ук­раїнсь­ке тут ор­ганічно з'єдну­вало­ся, син­те­зува­лося із західноєвро­пей­ським, і ра­зом во­ни взаємоп­ро­ника­ли, взаємоз­ба­гачу­вали­ся.

Інтег­рація без асиміляції, без пог­ли­нан­ня однієї куль­ту­ри іншою яв­ля­ла світові пруж­не національ­не пагіння, здат­не са­мостій­но ут­вер­джу­вати се­бе зма­гальністю, аль­тер­на­тивністю. Яків Го­ловаць­кий свідчить:

«Львівскоє все­учи­лище (Universitas Franciscae) воз­дви­жене імпе­рато­ром Фран­цом I 1818 го­да з тро­ма фа­кул­те­тами (приділи). Ме­жи 25 рек­то­рами се­го учи­лища (rector magnificus) бу­ло 8 ру­синів. При бо­гос­ловськім фа­куль­теті єсть 7 про­фесорів, 1 ад'юнкт, ме­жи ни­ми три ру­сини. Док­торів бо­гос­ловія єсть 21, ме­жи ни­ми 12 ру­синів. При юри­дическім фа­куль­теті єсть 8 про­фесорів, 1 ад'юнкт, ме­жи ни­ми бу­вало ко­лись по 3–4 ру­сини». Після аналізу юри­дич­но­го, «лю­бомуд­рецко­го» (філо­софсь­ко­го), «ме­дицин­ско-хірургічес­ких студій» та «філо­софічес­ко-бо­гос­ловсь­ко­го за­веденія» вче­ний заз­на­чає, що «подлі тих чис­леній бу­ло 1842 го­да уче­ників на львівськім все­учи­лищі... 295, ме­жи ни­ми ру­синів 237». А «чис­ло всіх му­чеників універ­си­тета львівсь­ко­го 1842 го­да 1182».

 Це­хові об'єднан­ня ремісників за про­фесій­ною оз­на­кою та об'єднан­ня ук­раїнців при цер­квах для об­сто­юван­ня своїх національ­них інте­ресів ста­ють ре­аль­ни­ми по­туга­ми гро­мадянсь­ко­го суспіль­ства. Львівсь­ке Ус­пенсь­ке братс­тво ініціює впро­вад­ження но­вого нап­ря­му в архітек­ту­ру, в куль­тур­ниць­кий розвій.

А на східно­му крилі Ук­раїни, по­чина­ючи від ука­зу Пет­ра I про за­боро­ну кни­год­ру­куван­ня 1720 ро­ку, тим ча­сом усе без пе­ремін. Інтег­рацію заміне­но жорс­ткою (швид­ше жор­сто­кою) асиміляцією, спус­то­шен­ням іно­національ­них рис і особ­ли­вос­тей. Цивілізаційні тек­тонічні зсу­ви ко­тили­ся хви­ля за хви­лею.

На львівській межі Ре­несанс зіткнув­ся зі своїм ан­ти­подом – східною дес­потією; пер­ший підно­сив роз­ку­ту, віль­ну осо­бу над дер­жа­вою, дру­гий зне­важав її в ім'я міфічної над­по­туги – треть­ого Ри­му, надімперії. Зіткну­лися два різно­век­торні світи, два світо­розуміння, що не поєдну­ють­ся, ди­сону­ють один з од­ним, як кра­сиве з пов­торним або як ви­тон­че­на філіжан­ка аро­мат­ної ка­ви з примітив­ним гран­ча­ком си­вухи. Той спо­нукає до зма­галь­ності, діало­гу куль­тур, а той но­ровить підім'яти під се­бе вся­кого не поз­бавле­ного са­мобут­ності.

Львівсь­ка шко­ла за­чаро­вува­ти ніко­ли не втра­чала хис­ту. Се­ред за­чаро­ваних був, зок­ре­ма, й росій­ський офіцер Ф. Глінка. 1805 ро­ку він зга­дував: «Я был в те­ат­ре и мас­ка­раде, был в ака­демии, где по­казы­вали нам биб­ли­оте­ку, со­дер­жа­щую в се­бе бо­лее ста ты­сяч книг и меж­ду про­чими древ­нюю ру­копись – сла­вян­ское еван­ге­лие; так­же ви­дели мы там хо­роший ка­бинет ана­томи­чес­кий».

 «Нас­правді він (Львів. – С. Т.), ма­буть, вде­сяте­ро кра­щий, ніж пос­тає в німецькій фан­тазії на ос­нові звич­них у нас у­яв­лень про Поль­щу, – свідчить 1883 ро­ку німець­кий вче­ний Й.Коль. – Він... без сумніву, є на­бага­то кра­щим і приємнішим, ніж архітек­турний стиль де­яких ве­ликих німець­ких міст... Львівсь­ка ра­туша є настіль­ки по­каз­ною й гар­ною будівлею, що нею мо­жуть пох­ва­лити­ся ли­ше не­чис­ленні німецькі магістра­ти. ...Місто має всь­ого 300 чи­нов­ників, от­же, один при­падає на 200 меш­канців... Львів має кращі й еле­гантніші ка­фе, ніж Дрез­ден і де­які інші німецькі міста та­кої ж ве­личи­ни»...

Ту­рець­кий мандрівник Е. Че­лебі в XVII столітті був знач­но емоційніший: «У бла­гот­ворно­му кліматі ту­тешніх місць дівча­та настіль­ки гарні, що, по­бачив­ши їх, одяг­не­них у шов­ко­вий різно­бар­вний одяг, сон­це­ликих, з очи­ма лані, га­зелі, сар­ни, чо­ловік втра­чає го­лову».

 Отож – про­шу па­на.

 «Хай жи­ве ук­раїнсь­ка де­мок­ратія!»

Своєрідним ета­лоном са­мов­ря­дуван­ня маг­де­бурзь­ке пра­во по­чали вва­жати за на­ших часів. На місце­вому рівні во­но існу­вало й до й­ого прий­нят­тя. Поль­ський ко­роль Казімір III не об­мо­вив­ся, на­да­ючи 659 років то­му, 17 чер­вня в ім'я Гос­по­да гра­моту «для втіхи зга­дано­го міста (Ль­во­ва. – С. Т.) і збіль­шен­ня кіль­кості й­ого вірних меш­канців... на вічні ча­си німець­ке пра­во, яке зви­чай­но на­зиваєть­ся маг­де­бурзь­ким, усу­ва­ючи там усі руські пра­ва і всі руські зви­чаї» . Й­ого ж велінням «на­родам, що жи­вуть у ць­ому місті, а са­ме: вірме­нам, євре­ям, са­раци­нам, ру­синам та іншим будь-яко­го ста­ну чи ста­нови­ща з особ­ли­вої на­шої лас­ки доз­во­ляємо ко­рис­ту­вати­ся відповідно до їх зви­чаїв, зберіга­ти не­об­ме­жені їхні пра­ва, на­да­ючи од­но­час­но їм мож­ливість, щоб будь-які кримінальні спра­ви, які ви­ник­нуть між ни­ми са­мими або між ни­ми та інши­ми, вирішу­вати за маг­де­бурзь­ким пра­вом і при війті відповідно до їхніх про­хань». У разі нез­го­ди во­ни «ма­ють мож­ливість пос­та­вити і вирішу­вати будь-яке пи­тан­ня на суді своєї нації, але під го­лову­ван­ням вій­та».

Най­давніші гра­моти, ух­ва­ли, май­нові уго­ди, свідчен­ня що­до фіскаль­ної політи­ки, орен­ди, на­дан­ня всіля­ких пільг, що дій­шли до на­ших днів, зміню­ють у­яв­лення про ха­рак­тер і соціаль­ну при­роду то­гочас­но­го вря­дуван­ня.

Січне­вою 1573 ро­ку ух­ва­лою уря­ду Ль­во­ва доз­во­лено, скажімо, дру­кареві Іва­ну Фе­доро­ву най­ма­ти підмай­стрів для ви­конан­ня сто­лярсь­ких робіт у дру­карні та да­това­не нас­тупним ро­ком свідчен­ня про спла­ту ним, се­ред інших меш­канців, місь­ко­го по­дат­ку: «221/2 гро­ша. Дав...» І звер­нення львівсь­ко­го єпис­ко­па Ге­де­она Ба­лаба­на до ук­раїнсь­ко­го на­селен­ня скла­дати по­жер­тви на ви­куп після смерті ша­нова­ного львів'яни­на дру­карні, яку ще за жит­тя він «зас­та­вил в зги­неное имя до жи­дов в су­ме не ма­лой, в пол­то­ри ти­сячи зо­лотих», щоб «той скарб до чу­жеи землі не ви­ношал­ся хо­тячи тиж пос­лу­жити в том Гос­по­ду Бо­гу и все­му пра­вос­лавно­му хрис­ти­янь­ству».

А ух­ва­лою Ра­ди міста 1383 ро­ку вста­нов­ле­но по­рядок свят­ку­ван­ня весіль го­родя­нами, спря­мова­ний про­ти надмірнос­тей. «Па­нове райці ра­зом з усією гро­мадою так виріши­ли й пос­та­нови­ли, що ко­ли хтось за­хоче свят­ку­вати чи відзна­чати шлюб, по­винен ма­ти 16 осіб (гос­тей) і 4 стра­ви, а не біль­ше, і двох жар­тунів, а не біль­ше, під заг­ро­зою (штра­фу) чо­тирь­ох гри­вені».

 Євро­пей­ська «вес­на на­родів» відкри­ла Ль­во­ву дру­ге ди­хан­ня. Про­голо­шен­ня в квітні 1848 ро­ку Австрії кон­сти­туцій­ною мо­нархією суп­ро­вод­жу­вало­ся низ­кою де­мок­ра­тич­них сво­бод – лю­дини, совісті, вірос­повідан­ня, ор­ганізацій, зборів, дру­ку, глас­ності су­ду, підзвітності ви­конав­чої вла­ди пред­став­ницькій. Вод­но­час га­рантія усім на­родам їх національ­ності й мо­ви сти­мулю­вала зап­ро­вад­ження в шко­лах і гро­мадсь­ко­політич­но­му житті краю ук­раїнсь­кої сло­вес­ності, відкри­вала дос­туп ук­раїнцям до всіх по­сад.

По­туж­ний го­лос по­дає ук­раїнсь­ка пре­са. 15 трав­ня 1848 ро­ку ви­ходить у світ «Зо­ря Га­лиць­ка» – ор­ган Го­лов­ної Русь­кої Ра­ди, пер­шої ле­галь­ної політич­ної ор­ганізації з чітко ок­ресле­ною ме­тою – за­хища­ти інте­реси ук­раїнсь­ко­го на­селен­ня. Се­ред 66 членів цієї Ра­ди 20 дрібних чи­нов­ників, 9 осіб – пред­став­ни­ки світсь­кої інтелігенції, 13 місць на­дава­лося сту­ден­там, 5 –міща­нам й од­не – підприємцеві (з «олігар­ха­ми» не заг­ра­вали). Національ­ною сим­волікою га­лиць­ких ук­раїнців Ра­да виз­на­ла синьо-жов­тий пра­пор.

 Цивілізаційні во­рота для га­личан про­тягом століть бу­ли відкриті з бо­ку Західної Євро­пи. У Ль­вові ініціюєть­ся скли­кан­ня пер­шо­го з'їзду діячів на­уки і куль­ту­ри для ви­роб­лення стра­тегії і так­ти­ки куль­тур­но-освітнь­ого роз­вою, ство­рен­ня ук­раїнсь­ких зброй­них фор­му­вань з виш­ко­лом гвардійців ук­раїнсь­кою мо­вою. На­род­жу­вала­ся но­ва, справді національ­на еліта. Зга­даний з'їзд за­вер­шу­вав­ся сим­волічни­ми ви­гука­ми: «Хай жи­ве ук­раїнсь­ка де­мок­ратія!».

 Дух патріотич­ної гро­мадсь­кості де­далі на­рос­тав, і вже у травні 1848 ро­ку уря­довим рішен­ням зап­ро­вад­же­но вик­ла­дан­ня ук­раїнсь­кою мо­вою в на­род­них шко­лах. Кіль­ко­ма міся­цями пізніше її бу­ло вве­дено як обов'яз­ко­вий пред­мет у гімназіях, а в універ­си­теті відкри­то ка­фед­ру ук­раїнсь­кої мо­ви, яку очо­лив відо­мий вче­ний і гро­мадсь­кий діяч, ко­лишній член «Русь­кої трійці» Яків Го­ловаць­кий.

 Національ­не підне­сен­ня відлу­нюва­лося і в нас­тупно­му столітті: «Кож­ний ру­син, що не за­пише своєї ди­тини до русь­кої шко­ли, ро­бить на шко­ду влас­но­му на­родові!» Че­рез 13 років після євро­пей­ської «вес­ни на­родів» зру­шен­ня відбу­лися і в Росії: ска­сова­но кріпос­не пра­во. Про пра­ва і сво­боди в шир­шо­му сенсі тут за­гово­рять ли­ше че­рез 130 років, у 1991-му.

«И за что они нас, рус­ских, так не лю­бят?»

Ліво­руч від універ­си­тету – ву­лиця 17 ве­рес­ня. Вікна моєї а­уди­торії див­лять­ся на храм свя­того Юра, не­давні мит­ро­поличі по­кої А.Шеп­тиць­ко­го. На­маган­ня­ми поєдна­ти не­поєдну­ване пе­репов­не­не й жит­тя най­старішо­го ву­зу країни. Тут за офіцій­ною версією пе­ремож­но ви­тає дух по­лум'яно­го ре­волюціоне­ра-де­мок­ра­та, дру­га і за­хис­ни­ка про­летаріату (ще б тро­хи – і пов­но­фор­матно­го мар­ксис­та), спо­чат­ку сту­ден­та філо­софсь­ко­го фа­куль­те­ту, зго­дом уче­ного універ­си­тету Іва­на Фран­ка і тут-та­ки з'яв­ляєть­ся зловісна тінь й­ого про­тоти­па – «за­пек­ло­го во­рога ук­раїнсь­ко­го на­роду, іде­оло­га бур­жу­аз­но­го націоналізму Ми­хай­ла Гру­шевсь­ко­го». І вод­но­час за «надмірне роз­ши­рен­ня» кабіне­ту фран­кознавс­тва ви­дат­но­го вче­ного й патріота Євге­на Ла­зарен­ка поз­бавле­но рек­торсь­кої по­сади, оскіль­ки без­межно доз­во­лені, не стри­жені під ра­дянсь­кий гребінець кла­сики та­кож не­без­печні.

 Що­до Ль­во­ва будь нас­то­рожі. Чи за­будеть­ся, приміром, те, ко­ли в Ра­дянсь­ко­му Со­юзі сон­це сталінсь­кої сво­боди в 1933–1937 рр. сяг­ну­ло сво­го апо­гею, підступ­на інтелігенція Ль­во­ва са­ме тоді ор­ганізо­вує відділ Ліги за­хис­ту прав лю­дини і гро­мадя­нина. Ме­та, звісно, во­рожа: «За­хист кож­но­го гро­мадя­нина і кож­но­го об'єднан­ня, сво­боду і пра­ва яких по­руше­но, про­тидія будь-яко­му утис­ку у зв'яз­ку з при­належністю до тої чи іншої національ­ності, віри, статі, гро­мадсь­ко­го або політич­но­го уг­ру­пован­ня, як і про­тидія будь-якій сва­волі, злов­жи­ван­ня вла­дою або не­толе­ран­тності, по­ширен­ня в суспіль­стві прин­ципів по­шани до прав лю­дини, роз­буджен­ня гро­мадсь­ко­го сумління і гро­мадсь­кої дум­ки». І так пов­сюдно: сон­це прав­ди і сво­боди – зі Схо­ду, від Крем­ля, а підсту­пи заг­ни­ва­ючої бур­жу­азії от­руй­ним жа­лом – із За­ходу, крізь львівсь­ку бра­му.

Так у ве­лико­му, так і в ма­лому. Бо­рють­ся від Мос­кви до са­мих ок­раїн зі сти­ляга­ми – знай­шли­ся, бач­те, охочі до вузь­ких штанів і тов­стих, як у західної мо­лоді, підо­шов, – ату їх, по­тенцій­них зрад­ників соціалістич­ної Вітчиз­ни!

А Львів своєї: кош­том проф­ко­му сту­ден­там підга­ня­ють одяг під су­часні стан­дарти мо­лодіжної мо­ди. Чи то вже кон­че не­обхідно на­шим відрізня­тися від своїх ро­вес­ників зі Сор­бонни або й Кра­кова?

У біль­шо­му – біль­ше. Замість за­хоп­лень хру­щовсь­ки­ми ре­фор­ма­ми, май­же де­мок­ратією, сту­дентство вмить зре­агу­вало на пло­ди її – за­боро­ну по­етич­ної книж­ки не­давнь­ого ви­пус­кни­ка універ­си­тету Дмит­ра Пав­личка. І на ос­танні роз­ку­пили-роз­ме­ли її з усіх кіосків. Бу­ти у шо­рах – вигідно; совісність – зло, як­що не хо­чеш ма­ти зіпсо­вану на все жит­тя кар'єру. Ве­лять бо­роти­ся з бур­жу­аз­ним націоналізмом – бо­рись! Де й­ого взя­ти? Пильніше прис­лу­хай­ся та при­див­ляй­ся хо­ча б до своїх ко­лег, кон­спек­туй пос­та­нови й нас­та­нови партії – прозрієш.

Між дво­ма прав­да­ми – мов скач­ки вер­хи у двох сідлах од­но­час­но. Не­одмінно зірвеш­ся, як­що за­хочеш жи­ти по совісті. Та як обій­ти її, ту совість, й­ому, сімнад­ця­тирічно­му жур­налістові рай­он­ки, який 1956 ро­ку, нас­тро­юючи тро­фей­ний ре­дакцій­ний радіоп­рий­мач для прий­нят­тя інфор­мації РА­ТАУ, ми­мохіть «пій­мав» нез­най­омий го­лос. Він ствер­джу­вав: на­селен­ня Бу­дапеш­та й справді, як за­пев­ня­ють ра­дянські дже­рела, ки­дає пос­ланцям Мос­кви квіти, але при ць­ому наз­вані дже­рела не уточ­ню­ють: ки­дає їх на го­лови ра­зом з гор­шка­ми, є тяж­ко­пора­нені.

Че­рез 12 років, 1968-го, цей епізод сплив у пам'яті вже 29-річно­го жур­наліста по­пуляр­ної рес­публікансь­кої га­зети – оче­вид­ця «теп­лої зустрічі воїнів-інтер­націоналістів у Празі», зап­ро­шених не­мов­би на про­хан­ня тру­дящих.

Утім, 17 ве­рес­ня 1939-го Львів і справді вий­шов з квіта­ми. Без горшків. У пам'яті ста­рожилів, батьків, ро­дичів сту­дентів ба­гато зво­руш­ли­вих де­талей – і поль­ки, і го­пак, і кра­ков'як, і філь­ми за­рубіжні. За­хоп­лення, мо­же, три­вало б і досі, як­би зго­дом зовсім по­руч, у Підзам­чо­му, не заг­ри­мали по­шар­па­ними бо­ками то­вар­ня­ки, пе­репов­нені «лю­тими во­рога­ми ра­дянсь­ко­го на­роду». Вдень і вночі відправ­ля­ли во­ни несвідо­мих на ко­муністич­ну пе­ре­орієнтацію до Сибіру. Кількість пе­реве­зених уточ­нюєть­ся й досі, хо­ча циф­ра – по­над міль­йон ра­зом з діть­ми, ста­рими, хво­рими – не вик­ли­кає сумніву.

 «По­рядок» на чу­жих те­риторіях на­води­ли ті, хто вва­жав се­бе виз­во­лите­лем. У формі за­чис­ток, нічних рейдів-наль­отів, про­вока­тив­них акцій та листівок. Прос­то­душні меш­канці сіл довірли­во звер­та­лися, скажімо, до сек­ре­таря Станіславсь­ко­го об­ко­му партії (я чи­тав їхні лис­ти в архіві. – С. Т.), щоб той за­побіг ма­совим зло­чинам: го­ловорізи, які «по­гано го­ворять по-на­шому», ка­ту­ють, гвал­ту­ють, розстрілю­ють усіх підряд, жив­цем ски­да­ють лю­дей у кри­ниці, ви­палю­ють на тілах п'яти­кутні зірки, мас­ку­ючись під бан­дерівців.

Жо­ден об­ком партії, хоч би й хотів, не в си­лах при­бор­ка­ти спеціаль­но виш­ко­лені НКВС у Ленінграді чис­ленні гру­пи для дис­кре­дитації національ­но-виз­воль­но­го ру­ху в регіоні. Нині чіль­ний путінсь­кий си­ловик з по­гор­дою за­яв­ляє, що в Чечні «с ус­пе­хом при­меня­ем ме­тоди­ку, от­ра­ботан­ную в свое вре­мя на­шими пред­шес­твен­ни­ками в За­пад­ной Ук­ра­ине». При ць­ому нез­ро­зуміло, які са­ме еле­мен­ти ефек­тивної ме­тоди­ки він має на увазі. А от при­най­мні мо­тиви по­яви у центрі Ль­во­ва ву­лиці Джо­хара Ду­даєва ста­ють де­далі зро­зуміліши­ми.

 Про­те век­тор лю­бові західно­ук­раїнців дав­но відо­мий. Ще 1894 ро­ку на ве­лелюд­но­му вічі у Ль­вові й­ого нед­вознач­но сфор­му­лював Ми­хай­ло Пав­лик:

«Ми, га­лицькі ру­сини, ве­дучи політи­ку, му­симо все ог­ля­дати­ся на своїх братів у Росії, бо там нас найбіль­ше. Так і роб­лять наші партії, при­чому одні ідуть до спіль­ності з ук­раїнця­ми, а другі – з росіяна­ми, вва­жа­ючи їх за ру­синів. Та сі пог­ля­ди не такі важні. Важніше тут політи­ка. Ми не ви­магаємо від на­ших мос­квофілів, що­би зрек­ли­ся спіль­ності з росіяна­ми, але кон­че ви­магаємо від них, аби ба­жали політич­ної волі і для росіян, і для всіх на­родів Росії. Тіль­ко з та­кими мос­квофіла­ми ми мо­жемо й­ти спіль­но в політиці» (підкрес­ле­но мною. – С. Т.).

 По­мер­ти всім як один «в борь­бе за это», впро­вад­жу­ючи най­хи­мернішу соціаль­ну ідею, знач­но лег­ше, ніж що­разу ос­во­юва­ти нові цивілізаційні ви­соти, вчи­тися то­леран­тності. 750-річно­му Ль­во­ву, про­шу па­на, цих якос­тей не бра­кує.