СКАРБИ ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ

Спон­сор руб­ри­ки –
Ук­раїнсь­ка Фе­дераль­на кре­дито­ва
ко­опе­рати­ва «Са­мопоміч»

Роз­долля для шу­качів

 Не бу­де пе­ребіль­шен­ням: для шу­качів скарбів Ук­раїна – справжній рай. І як­що прав­да, що всі до­роги ве­ли до Ри­му, то про­ляга­ли во­ни обов’яз­ко­во че­рез Ук­раїну. З Півночі до Півдня – тор­говці й за­вой­ов­ни­ки, мандрівни­ки й бро­дяги, кочівни­ки й пе­ресе­ленці, мис­ливці й орачі – ко­го тут тіль­ки не по­бува­ло.

Скар­би за­тяг­ну­то му­лом і за­сипа­но при­береж­ним піском, во­ни по­ховані в кур­га­нах і фор­течних підзе­мел­лях, спо­чива­ють під руїна­ми елліністич­них міст і ли­царсь­ких замків. Ко­пати мож­на, тик­нувши нав­мання паль­цем у будь-яку точ­ку: острів Зміїний, Кин­бурнсь­ка ко­са й лан­цю­жок скіфсь­ких кур­ганів, що пе­рек­ресли­ли таврій­ські сте­пи; одеські й кер­ченські ка­таком­би; київські підзе­мел­ля; ли­царські зам­ки За­кар­паття й ту­рецькі фор­теці Керчі; грецькі міста-дер­жа­ви: Ольвія, Хер­со­нес, Фе­одосія, Пантіка­пей – більш пра­давні, аніж Рим, але менш відомі. А Німфей, Ти­рита­ка, Ілу­рат, Мир­ме­кий.

З усіх усюд че­ка­ють своєї го­дини за­ховані, за­губ­лені, за­буті й за­гово­рені скар­би: зо­лото і ювелірні прик­ра­си, мо­нети й пред­ме­ти пра­давніх, уже не­аби­як підза­бутих, культів.

 Країна Чу­дес

 У 1934 році в листі керівни­кові ра­дянсь­кої дер­жа­ви Сталіну про­тоієрей, пра­вос­лавний бо­гос­лов про­фесор Стел­лець­кий зап­ро­пону­вав ство­рити «особ­ли­вий сек­тор при «Го­лов­зо­лоті» для роз­шу­ку й до­буван­ня із землі ва­лют­них та му­зей­них ціннос­тей», тоб­то скарбів. Відповіді від «бать­ка на­родів» ар­хе­олог не до­чекав­ся, але лист пе­реп­ра­вили до Нар­ко­мату фінансів, де звер­ну­ли ува­гу на якусь архівну спра­ву.

У 1716 році в місті Глу­хові який­сь Ми­хайлівсь­кий, пе­реб­равши горілки, учи­нив у хмелі скан­дал з па­нами офіце­рами. Він «ла­яв їх ма­тер­но» і бив­ся, а ко­ли пас­кудни­кові приг­ро­зили царсь­ким гнівом, за­явив: «Як­що я про­паду, то й го­судар про­паде».

За сло­вом – діло. На до­питі Ми­хайлівсь­кий повідав про знай­омс­тво з «че­ляд­ни­ком» зрад­ни­ка Ма­зепи: мов­ляв, у Ба­турині, у західній стіні па­лацу за­муру­вав геть­ман свої скар­би.

До­повіли, і цар-ба­тень­ко осо­бис­то на­казав учи­нити роз­шук. До Ба­тури­на не­гай­но спо­ряди­ли ко­ман­ду, браві гвардійці зав­зя­то об­шу­кали руїни, прос­ту­кали стіни, об­ла­зили підва­ли, су­нули­ся у напівзруй­но­ване підзе­мел­ля, але скарбів не знай­шли. Пе­ред­бачли­во за­лише­ного жи­вим «чер­ка­шени­на» Ми­хайлівсь­ко­го до­пита­ли вдру­ге, але вже прис­трас­но, і той не вит­ри­мав: мов­ляв, чо­тири ро­ки то­му в Троїць­ко­му мо­нас­тирі, що в Чернігові, мо­нах Іларіон ка­зав: «Ви­писав геть­ман Ма­зепа чи то з Польщі, чи то із Франції чен­ця-чор­нокниж­ни­ка, який ро­бив срібло...».

На той час не­малу час­ти­ну ба­гатств опаль­но­го геть­ма­на вже бу­ло конфіско­вано, у скар­бни­цю відій­шли й ве­ликі маєтки. Але зно­ву пом­ча­лися гінці:

«Бо­жи­ею пос­пе­шес­тву­ющею ми­лос­тию, Мы, Прес­ветлей­ший, Дер­жавней­ший, Ве­ликий Го­сударь Царь и Ве­ликий Князь, Петр Алек­се­евич, Са­модер­жец Все­рос­сий­ский, и про­чая, и про­чая, и про­чая. Объ­яв­ля­ем че­рез сие вер­ным На­шим под­данным, Вой­ска За­порож­ско­го ге­нераль­ной стар­ши­не, пол­ковни­кам, еса­улам, сот­ни­кам, ку­рен­ным ата­манам и про­чим вся­кого чи­на, граж­дан­ско­го и ку­печес­ко­го, лю­дям, и по­селя­нам, и все­му ма­лорос­сий­ско­му на­роду…»

Обіця­ли, що кож­но­му, хто вка­же хо­ча б на слід геть­мансь­ко­го над­бання, відва­жать по­лови­ну да­ного, то­му що каз­ко­во ба­гатий був Ма­зепа.

«Скарб вій­сько­вий орен­до­ваний… як ба­жає геть­ман, так і ви­корис­то­вує, то­му гро­шей за­пас­них у то­му скар­бові не­ма», – пи­сав у чер­го­вому до­носі на Ма­зепу ге­нераль­ний суд­дя Ко­чубей. «Те­пер один геть­ман 50000 зо­лотих на рік зби­рає на се­бе. Раніше пол­ковників ви­бира­ли віль­ни­ми го­лоса­ми, те­пер за пол­ковничі уря­ди геть­ман ха­бар­ни­чає», – на­водить архівні дані істо­рик С. М. Со­ловй­ов.

Але ниж­че той же істо­рик до­дає: «Ко­чубей пе­ред ка­туван­ням ого­лосив… за геть­ма­ном не відає ніякої невірності, усе затіяв на геть­ма­на неп­равди­во, сподіва­ючись, що ць­ому повірять без глтбо­кого роз­шу­ку». Ще один відо­мий і ав­то­ритет­ний істо­рик – О. Г. Брик­нер – підтвер­джує: «…дикі прий­оми ка­тувань тодішнь­ого кар­но­го про­цесу замість з’ясу­ван­ня істи­ни час­то тіль­ки підтвер­джу­вали неп­равду».

Про­те, що бу­ло – те бу­ло… Після смерті київсь­ко­го пол­ковни­ка Кос­тянти­на Со­лони­ни, геть­ман Ма­зепа відби­рає се­ла в й­ого спад­коємців і віддає своїй ма­тері. Та, що там пол­ковник?! По­мер Ге­нераль­ний обоз­ний Бор­ковсь­кий, Ма­зепа «прих­ва­тизує» і й­ого маєтки, – і це при живій вдові й дітях...

 Взаємо­вик­лючні вис­новки

 Та по­вер­не­мося у століття двад­ця­те. Улітку 1932 ро­ку Стел­лець­кий на чолі спе­цек­спе­диції Нар­ко­мату фінансів відправ­ляєть­ся на Ук­раїну. Ар­хе­олог роз­мовляє зі ста­рими, зби­рає пе­река­зи, зустрічаєть­ся з «про­фесій­ни­ми» шу­кача­ми скарбів, вив­чає архіви, навіть про­миває пісок у до­линах річе­чок.

А те­пер – два взаємо­вик­лючних підсум­ки істо­рико-ге­ологічної ек­спе­диції.

1. Стел­лецко­му вда­лося відшу­кати срібні шах­ти Ма­зепи. На одній ви­сокій на­раді навіть бу­ло ух­ва­лене рішен­ня про здій­снен­ня розвіду­валь­них робіт. Але от далі діло чо­мусь не пішло.

2. Стел­лець­кий нічо­го не знай­шов, то­му су­хопут­ний «Еп­роп» так і не ство­рили.

До­тепер три­ма­ють­ся зав­зяті чут­ки, ніби­то бунтівли­вий геть­ман схо­вав незліченні свої ба­гатс­тва в чо­тирь­ох місцях: у Києві біля Ки­рилівсь­кої цер­кви; у Чернігові під будівлею пол­ко­вої кан­це­лярії; і в «над­ворках» (неп­ра­виль­но на­зива­них «зам­ка­ми») – По­росю­ченсь­ко­му під Бах­ма­чем і Гон­ча­ровсь­ко­му під Ба­тури­ним. Не вик­лю­чено, що час­ти­на ма­зепинсь­кої скар­бниці мо­же ви­яви­тися й у са­мому Ба­турині.

 Ба­турин

 Не­вели­ке містеч­ко Ба­турин на Чернігівщині в XVII-XVIII століттях був ре­зиденцією ук­раїнсь­ких геть­манів. При Са­мой­ло­вичеві, по­перед­ни­кові Ма­зепи, отут зве­ли фор­те­цю із мо­гутніми де­рев’яни­ми стіна­ми, безліччю веж, ви­копа­ли гли­бокий рів. У підзе­мел­лях зберіга­ли про­довольчі й вій­ськові при­паси й ут­ри­мува­ли в’язнів.

Пе­ред са­мою вте­чею Ма­зепа, зібрав­ши ко­заць­ких стар­шин, ска­зав: «Не­хай ко­жен за­копає в зем­лю все до­роге, що є у нь­ого...». Потім геть­ман нап­ра­вив­ся до Ба­тури­на, де про­був тіль­ки од­ну ніч (з 22 на 23 жов­тня), а вже на світан­ку пом­чався до шведів… Че­рез сім днів фор­те­цю ото­чили вій­ська під ко­ман­ду­ван­ням Мен­ши­кова. Гарнізо­ну зап­ро­пону­вали зда­тися, але ко­заки по­вели «лу­каві» роз­мо­ви. Зрад­ник по­казав росіянам таємний хід, що ве­де від бе­рега ріки Сейм до ци­таделі, й нас­тупним ран­ком Ба­турин був по­вале­ний.

За­хис­ників містеч­ка й цивіль­них, яких на­рахо­ву­ють від 6 до 20 ти­сяч, зни­щили по­голов­но; кам’яні спо­руди – ма­лень­ку домівку Ма­зепи, Троїць­кий со­бор і цер­кву Ми­коли Чу­дот­ворця – зруй­ну­вали; за­лиши­лися тіль­ки ди­мучі руїни... Сол­да­ти втяг­ли все, казні діста­лися тіль­ки гар­ма­ти.

Вже з XVIII століття у Ба­турині по­чали шу­кати геть­ма­нову скар­бни­цю. У про­валах зна­ходи­ли іржа­ву зброю й навіть за­куті в кай­да­ни людські кістя­ки, але гро­шиків так і не знай­шли. Та мо­же по­гано шу­кали? Ад­же істо­рик С. М. Со­ловй­ов ствер­джує: «Узят­тя й ви­нищу­ван­ня Ба­тури­на бу­ло страш­ним уда­ром для Ма­зепи; лю­ди, які до­вели на ділі свою вірність й­ому, по­биті або ж ви­яви­лися в ру­ках царсь­ких; у тих же ру­ках – ба­гата скар­бни­ця геть­ма­нова».

 На дні Сла­вути­ча?..

 Та пос­лу­хаємо ака­деміка Дмит­ра Іва­нови­ча Явор­ниць­ко­го – ук­раїнсь­ко­го вче­ного з на ди­во ши­роким твор­чим діапа­зоном: він істо­рик, ар­хе­олог, ет­нограф, фоль­кло­рист, пись­мен­ник. Явор­ниць­кий по­силаєть­ся на істо­рика й вій­сько­вого інже­нера Олек­сан­дра Ри­гель­ма­на: «Пер­шим прис­ка­кав до Дніпра геть­ман Ма­зепа й не­гай­но поспішив пе­реп­ра­вити­ся че­рез Дніпро: він привіз кіль­ка мішків срібла й дві боч­ки зо­лота, крім то­го безліч іншо­го «доб­ра». Чер­вня 27 чис­ла в 4 го­дини дня Ма­зепа та кіль­ка й­ого од­но­думців сіли у чов­ни й по­чали пе­реп­равля­тися з дніпровсь­ко­го ліво­береж­жя до пра­вого бе­рега. Але оскіль­ки з ним не бу­ло ба­гато каз­ни, то й­ого лю­ди по­чали то­нути, і Ма­зепа на­казав ки­дати гроші за борт, і так «май­же три долі» то­го ба­гатс­тва опи­нили­ся на дні Дніпра».

Про­те по­рина­ти на дніпровсь­ке дно не рад­жу, й не то­му, що за три ми­нулі століття зо­лото за­тяг­ну­то сот­ня­ми тон­на­ми му­лу, а то­му, що в 60-х ро­ках XX століття на ба­гато кіло­метрів роз­ли­лося в цих місцях чер­го­ве во­дой­ми­ще і не знай­ти те­пер місце тієї пе­реп­ра­ви навіть із кос­мо­су.

Відо­мий істо­рик М. І. Кос­то­маров: «Та все ж та­ки Ма­зепа встиг­нув вхо­пити із со­бою ве­личезні на той час гро­шові су­ми. Він мав мож­ливість уже у своєму виг­нанні да­ти Кар­лу XII у борг 240000 та­лерів, а після смерті Ма­зепи, як ка­жуть, знай­де­но бу­ло 160000 червінців, крім срібно­го на­чин­ня й різно­манітних прик­рас».

 Зав­дя­ки Ма­зепі

 За час й­ого правління на гроші геть­ма­на бу­ло по­будо­вано, віднов­ле­но й рес­тавро­вано біль­ше 100 цер­квей у Чернігові, Ба­турині, Луб­нах, Нов­го­род-Сіверсь­ко­му, Риль­ську та ін. В од­но­му тіль­ки Києві спо­руди­ли Ми­колаївсь­кий со­бор, рівно міль­йон зо­лотих виділи­ли Києво-Пе­черській Лаврі на будівниц­тво кам’яної стіни з ве­жами й цер­квою Всіх Свя­тих. Крім то­го, бу­ли відрес­тавро­вані Ус­пенсь­кий со­бор й цер­ква свя­тої Трійці, відбу­дова­на Цер­ква Бо­го­яв­лення (ви­сад­же­на в 1935 році) і но­вий кор­пус Ака­демії.

Су­час­ний київсь­кий істо­рик Гри­горій По­леч­ко повідом­ляє: «Після смерті Іва­на Ма­зепи в Бен­де­рах бу­ла ство­рена спеціаль­на комісія з роз­гля­ду пре­тензій ко­заць­кої стар­ши­ни на геть­мансь­ку спад­щи­ну. Стар­ши­на на­дала комісії підра­хун­ки, згідно з яки­ми в ру­ки мос­ковітів пот­ра­пило: 50 ти­сяч імперіалів – у Білій Церкві, 180 ти­сяч – у Києво-Пе­черсь­ко­му мо­нас­тирі».

Тре­ба ду­мати, що не за­лиши­лося в Ук­раїні геть­мансь­ких гро­шиків. От і М. І. Кос­то­маров підтвер­джує: «В усі ча­си сво­го геть­манс­тва, щед­ро бу­ду­ючи й прик­ра­ша­ючи цер­кви, Ма­зепа встиг­нув зібра­ти ве­ликі скар­би: з них ба­гато чо­го зберіга­лося в Києво-Пе­черсь­ко­му мо­нас­тирі й у Білій Церкві та діста­лося ца­реві».

 На наш вік вис­та­чить...

Та Ви не зас­му­чуй­те­ся, скарбів на наш вік вис­та­чить. От тіль­ки де­які з них.

1. Щит Ахілла – о. Зміїний, Чор­не мо­ре. Як відо­мо, прах ге­роя об­ло­ги Трої упо­коєно в мав­зо­леї на бе­резі Гел­леспон­ту, а й­ого зброя, у то­му числі й щит, діста­лися Одис­сею.

У пізніших пе­река­зах (по­ема «Ефіопіда» у пе­река­зові Прок­ла) Фетіда взя­ла ос­танки сво­го си­на з по­хорон­но­го ба­гат­тя й пе­ренес­ла на острів Лев­ка (нині Зміїний), де бу­ло спо­руд­же­но храм, який три­валий час пра­вив за центр пок­лоніння обож­не­ному ге­роєві. Ле­ген­дарний

щит бе­зуспішно шу­кала ар­хе­ологічна ек­спе­диція «Дой­че­дой­ке Ане­нер­бе». Згідно з ле­ген­дою, той, хто во­лодіє щи­том Ахілла, стає не­пере­мож­ним. Німеч­чи­на вій­ну прог­ра­ла – на­цис­ти щит не знай­шли.

2. Зо­лото Пав­ла По­лубот­ка – Чернігівсь­ка об­ласть, міста Глухів і Лю­беч. У лис­то­паді 1723 ро­ку геть­ман По­лубо­ток був за­ареш­то­ваний і нап­равле­ний до Пет­ро­павлівсь­кої фор­теці, де й по­мер. Але на­пере­додні ареш­ту геть­ман пе­редав 200 ти­сяч зо­лотих до од­но­го з англій­ських банків. Наз­ва бан­ку, су­ма внес­ку й відсот­ки варію­ють­ся, та все схо­дить­ся на то­му, що 80 відсотків зо­лота опаль­ний геть­ман за­повів не­залежній Ук­раїні, а інші 20 відсотків – спад­коємцям.

3. Скар­би Нес­то­ра Іва­нови­ча Мах­но – Таврій­ські сте­пи. Ота­ман анархістсь­кої воль­ниці хо­вав екс­пропрій­овані зо­лото й цінності на ши­роких сте­пових прос­то­рах су­час­них За­порізь­кої, Дніпро­пет­ровсь­кої та Харківсь­кої об­ластей. Скар­би мо­жуть зна­ходи­тися на дні Дніпра, у ста­рих блінда­жах, підва­лах са­диб і прос­то на ла­нах.

4. Зо­лотий за­пас Ку­бансь­кої Рес­публіки До­нець­ка об­ласть, рай­он Но­во­азовсь­ка. У період гро­мадянсь­кої вій­ни на Ку­бані бу­ло зібра­но 8 возів зо­лота й кош­товнос­тей, які схо­вали чо­мусь на те­риторії Ук­раїни. «Чорні ар­хе­оло­ги» оціню­ють ці скар­би на 150 міль­ярдів до­ларів!

5. Зо­лото Ша­гин-Ги­рея – ав­то­ном­на рес­публіка Крим, місто Бах­чи­сарай. У ту­рецькій історії для ос­таннь­ого кримсь­ко­го Ха­на знай­шли такі сло­ва: «Ша­гин-Ги­рей – чет­вертий син Ах­мед-Ги­рея, 49-й пра­витель Кримсь­ко­го ханс­тва, що вра­жав і ди­вував Євро­пу й Росію, зна­мени­тий че­пурун. Зрад­ник Батьківщи­ни, стра­чений на ос­трові Ро­дос, гідний пре­зирс­тва. По­ет». Час­ти­ну скар­бу знай­шли ще ко­заки й по­тихень­ку ви­тяга­ли звідти, але ви­тяг­ли не все. За чут­ка­ми, та­тарсь­ке зо­лото шу­кала навіть Служ­ба без­пе­ки Ук­раїни. Знай­шли? Ні. Таємни­ця...

6. Зо­лотий Кінь ца­ря Мит­ри­дата. Ав­то­ном­на рес­публіка Крим, місто Керч. Цар Пон­та, а зго­дом і Бос­по­ра Мит­ри­дат VI Євпа­тор го­тував­ся до чет­вертої вирішаль­ної вій­ни про­ти Ри­ма, ого­лосив сво­боду ра­бам і навіть ук­лав со­юз із гал­ла­ми. Фар­нак, син ца­ря, так вчас­но для рим­лян підняв за­колот. Мит­ри­дат ки­нув­ся на меч, за інши­ми твер­джен­ня­ми – на­казав се­бе за­коло­ти. А от скар­бни­ця пра­вите­ля, що зби­раєть­ся на вій­ну, зне­наць­ка ви­яви­лася по­рожнь­ою.

Згідно з ле­ген­дою, все зо­лото таємно пе­реп­ла­вили на ста­тую ко­ня, яку на­пере­додні пов­стан­ня схо­вали в одній з пе­чер у горі. До речі, ця са­ма го­ра (та що там – прос­то ви­сокий па­горб) до­тепер має ім’я ле­ген­дарно­го бос­порсь­ко­го пра­вите­ля й піднімаєть­ся в са­мому центрі міста Керчі.

Цей пе­релік мож­на бу­ло б не­аби­як про­дов­жи­ти. Щільність скарбів на один ук­раїнсь­кий квад­ратний кіло­метр вра­жає...