Я не согласен ни с одним словом, которое вы говорите, но готов умереть за ваше право это говорить... Эвелин Беатрис Холл

независимый интернет-журнал

Держись заглавья Кругозор!.. Наум Коржавин
x
февраль 2008

МІЙ ДРУЖЕ, ІВАН МАРЧУК,Або «небажаний» художник, який став «генієм світу»

Володимир ВОЙНА
Обидва мусили покинути Україну…


Марчук залишився сам на сам з драконом – консервативною художньою мафiєю та партiйним керiвництвом України, яке того звiра породило, виховало й усiма силами пiдтримувало. Марчукові, «ворогу номер один», тричi вiдмовляли в членствi у Спiлцi художникiв. А без квитка Спiлки вiн вважався… «непрофесiоналом».



Спонсор рубрики –
Українська Федеральна
кредитова кооператива «Самопоміч»

 Володимир ВОЙНА

З художником Iваном Марчуком я познайомився в серединi 60-х рокiв. Чув багато про нього, хoтiлося подивитися на його роботи. Подивився і... втратив голову. «Генiй», – сказав я собi. Я жив у Москвi, вiн – у Києвi, та це не заважало нам товаришувати.

Вiн перебрався до Києва зі Львова, де закiнчив художнiй iнститут. Його вчив Роман Сельський: у майстернi Iвана Марчука – портрет вчителя, який оволодiв фахом на Заходi й був просякнутий духом забороненого на той час сучасного мистецтва (але ж i Захiдна Україна пiд час його життя, до радянської влади, була частиною Європи!). Вчитель той дух передав своїм учням.

Марчуковi пощастило двічі. Вiн народився у 1936 роцi європейцем – на Тернопiльщинi, в селi Москалiвці Ланiвецького району. До того ж, i предки його були народними художниками. Батько – ткач, в якого народна художня традицiя була, що називається, на генетичному рiвнi. А пiд впливом батькiв ця традиція увiйшла і в Іванову кров. Надалі – в iнcтитутi – вона «змiшалася» з уроками Пiкассо, Леже, Кандинського, Фiлонова... Надзвичайний вийшов сплав!

У повоєннi роки Марчук був першим на Українi майстром, який ризикнув прийняти на себе найважчу (й найтяжчу) мiсiю – продовжити перервану владою лiнiю спадкоємності в сучасному нацiональному мистецтвi. Про нього почали складати легенди. Марчуком захопилася науково-технiчна iнтелiгенцiя, студентська молодь, всi, кому обрид пропагандистський соцреалiзм («сю-сю-сюреалізм», як тоді жартували).

Герой «домашнiх», напiвпiдпiльних виставок, влаштованих науковцями, вiн знаходить спонсора – вiдомого фiзика, який ігнорував забобони й надав Iванові можливiсть працювати в Iнститутi теоретичної фiзики у Феофанiї. Марчук зробив блискуче художнє оформлення інституту (скульптура, кераміка, живопис, монументальнi твори). Його роботи здивували учасникiв свiтової Рочестерської конференцiї фiзикiв – то був перший прорив художника у великий світ.

Iнститут очолював Вiталiй Петрович Шелест, син тодішнього першого секретаря ЦК КПУ. Молодий, самостiйний у дiлах та в художніх смаках, вiн забезпечив Марчуковi свободу творчостi. Але через деякий час Москва звинуватила Шелеста-батька в «буржуазному націоналізмі». Разом з батьком лишився посади й син. Обидва мусили покинути Україну…

Марчук залишився сам на сам з драконом – консервативною художньою мафiєю та партiйним керiвництвом України, яке того звiра породило, виховало й усiма силами пiдтримувало. Марчукові, «ворогу номер один», тричi вiдмовляли в членствi у Спiлцi художникiв. А без квитка Спiлки вiн вважався… «непрофесiоналом». Йому не давали можливості навiть фарби купувати (фарби – «тiльки для членiв»). Художник без того квитка вважався «дармоїдом», могли й посадити...

Івана Марчука викликали до КДБ, загрожували, але ж зламати його було неможливо. Творчiсть Марчука насправді не влiзала в офiцiйний формат. Вiн наче не помiчав «радянську дiйснiсть», вiдтворюючи власну, мрiяну Україну. Казкова, невмируча, поетична країна, її природа, села, люди, квiти були постiйними темами Марчука. Його твори притягували вiдвiдувачiв виставок як бажана «iнша реальнiсть»,

як таємнича, заборонена релiгiя предкiв. Люди його питали: «Чому ви завжди такий сумний?».

Країна трагiчної долi…

Його картини перекликалися з творами Шевченка (Марчук створив унікальну «Шевченконіану»). Релiгiйно-фiлософськi роздуми Iвана пiдносили глядача до найвищого рiвня життя духа.

Коли iнтелiгенцiя України у своїх професiйних клубах, iгноруючи забобони й заборони показувала картини Марчука, черга розтягувалася на квартали й трималася годинами. Слава прийшла фантастична! Але до офiцiйних залів Івана Марчука не підпускали. Про нього дуже багато писали лiтературнi видання, але партiйна преса iгнорувала, або ж друкувала дурницi. Так було навiть у часи перебудови. У московських «Известиях» (на той час ліберальних) я надрукував про нього саркастичну колонку «Известный, но непризнанный». «Членiв Спiлки художників, якi зараз переслiдують Марчука, потомки знатимуть лише як тих, що гнобили художника», – писав я. Але ж ця заздрiсть з боку менш талановитих колег і зараз не пройшла…

Коли закордонні поїздки перестали бути привілеєм лише партійних художників, Іван попрямував до світу за обрієм. Австралія, потім Канада, потім на десятиріччя США. Він залишив у Києві дім, майстерню, друзів… Тимчасово, звичайно.

У Нью-Йорку він мешкав на Манхеттені, в українському кварталі, поруч із Бродвеєм. Жив аскетично і працював без перепинку. В Америці лише одиниці із сотень тисяч художників спроможні дозволити собі жити винятково за рахунок своєї творчості. Решта аби прогодуватись, служать у конторах, займаються рекламою, іншим бізнесом, вчителюють. Іван Марчук належав до перших, являючи собою чи не винятковий для Америки прецедент!

Переглядаючи роботи Івана в Америці (я неодноразово зупинявся у нього в Нью-Йорку), щоразу відкривав для себе «нового Марчука». Оновлялися палітра, техніка, стиль, з’являлися відкриття в області форми… Але при цьому неминуче в центрі його творчості лишалася Україна. Цупка художня пам’ять допомогала йому створювати ностальгічні, вражаюче щирі й зворушливі («сльозами обіллєшся») краєвиди й ліричні композиції, до яких він потім додавав і абстракцію. Найкращі роботи він за кордоном не продавав, привіз на Батьківщину.

Багато він країн об’їздив, та лише одного разу внутрішнє чуття підказало йому «вмонтувати» об’єкти неукраїнської культури – в даному випадку осликів, побачених ним у Грузії – у суто особисті, як завжди, ліричні композиції. То був єдиний випадок відхилення від правила, за його ж словами, сказаного мені з тієї простої причини, що саме я направив його до своїх друзів у Грузії.

Трагедія підневільної України скінчилася, й він залишив Америку, прийнявши рішення ніколи сюди не повертатися. Він вирішив це 11 вересня 2003-го року, побачивши, як руйнуються башти Торговельного центру, як звідти кидаються донизу люди (мешкаючи неподалік, він бачив усе на власні очі). І зрозумів: місце його не там, де руйнується світобудова й де він чужий, а на Батьківщині, де його надзвичайно люблять.

Перебуваючи у Києві, я йду з Іваном вулицями, бачу, як його вітають знайомі й незнайомі люди, радію його успіхам… Якось навіть виступив на відкритті його виставки в Музеї Т. Г. Шевченка. Виставок у нього зараз – безліч і всюди. Його часто репродукують. Він – Народний художник України, лауреат Шевченківської премії, Заслужений діяч мистецтва…– найвідоміший художник у себе вдома.

Працює він все в тій же тісній майстерні під дахом старого будинку («без зручностей») з раннього ранку й до ночі, без свят і вихідних. Живе все в тій же, що й до Америки, небагатій однокімнатній квартирі. Щоправда, з’явився в його житті будиночок із садом у Каневі, неподалік Тарасової могили, де йому добре працюється, й автомашина, потрібна лише для поїздок до Канева. Не прикрасив Іван своє земне існування жодною придбаною ним за своє прожите життя коштовністю, «колекційним» предметом, що ласкає погляд. Він – все той же анахорет.

Зате не розбазарив, зберіг свої кращі роботи. Навіть в найважчі роки життя він не продавав те, що цінував найбільш за все, починаючи з фантастичних композицій 60-х років, що мене колись полонили. Зберіг їх понад шість сотень! Їх ілюстрований каталог, альбом (з відмінною, до речі, якістю друку), що супроводжується монографічним нарисом відомого мистецтвознавця, сам по собі важить чверть пуда… І все збережене у цьому альбомі багатство він мріє подарувати Батьківщині.

З’явилася ідея створити на Парковій алеї улюбленого киянами Андріївського узвозу музей-майстерню, де художник виставив би цю унікальну колекцію, проводив би майстер-класи, нормально працював. Був підписаний щодо цього спеціальний указ Президентом України Віктором Ющенком. Був розроблений архітектурний проект й відбулася урочиста церемонія на місці майбутнього музею за участю Президента, який високо цінує мистецтво національного художника України. Але… заздрісники вчиняють запеклий опір втіленню цих планів. Поки що мені зарано радіти за друга: укази-накази не обов’язково втілюються в життя.

Востаннє ми бачилися з Іваном напочатку листопада, коли місто вирувало від вражаючої новини. Щодня виходила у світ преса, яка сповіщала, що англійська газета Daily Telegraph оголосила Івана Марчука «генієм сучасності». Одним з тих, завдяки чиїм трудам на ниві науки й техніки, громадської діяльності, культури, мистецтва, підприємництва люди навчилися жити по-іншому, бачити світ по-іншому… «поставили наш світ з ніг на голову», – як визначили упорядники опитування.

Газета опублікувала список із ста імен, складений групою експертів. Всесвітня консультативна компанія Creators Syneсtics, яка проводила це дослідження, опитала по електронній пошті майже чотири тисячі британських експертів. Кожен із них склав свій список геніїв сучасності, який не перевищував 10 імен. Названі імена були зведені разом та розставлені залежно від кількості одержаних балів. Іван Марчук опинився на 72-му місці. «Геній номер 72» – так не без іронії, але разом з тією теплотою і гордістю за земляка відгукнувся на цю подію київський тижневик «Главред», який виніс автопортрет Марчука на обкладинку.

Насправді, список британських експертів опинився дуже вражаючим – Нельсон Мандела й Далай-лама, філантроп-міліардер Джордж Сорос, шахисти Роберт Фішер та Гаррі Каспаров, музиканти Пол Маккартні й Девід Боуї, фізик британець Стівен Хокінг і математик із Росії Григорій Перельман, бразильський архітектор Оскар Німейєр, видавець Руперт Мердок, диригент Деніел Баренбойм, боксер Мохаммед Алі, кінорежисери Стівен Спілберг, Джордж Лукас, Кен Рассел... Одне слово, компанія в Івана Марчука солідна.

При мені телефон Івана цілий день буквально обривали люди, які раділи успіхові Майстра. Не телефонували тільки заздрісники-художники, які й зовсім апетит втратили...

Не пропусти интересные статьи, подпишись!
facebook Кругозор в Facebook   telegram Кругозор в Telegram

ПРОТИВОСТОЯНИЕ

Борьба за мировое лидерство или драка за планетарные ресурсы?
Борьба за мировое лидерство или драка за планетарные ресурсы?

Суть и смысл войны в Украине становятся понятными лишь с осознанием того, что она является эхом глобального кризиса. И что подобное эхо будет звучать в разных уголках Земли всё чаще и чаще…

Сергей Дяченко октябрь 2022

ИСТОРИЯ

«Герр полицай» какими были добровольные помощники Гитлера
«Герр полицай» какими были добровольные помощники Гитлера

Для поддержания «нового порядка» на оккупированных территориях у германского командования не хватало своих солдат. И тогда на службу во вспомогательную, а затем и в специальную полицию стали принимать местных коллаборационистов.

Сергей Кутовой октябрь 2022

55 ЛЕТ СО ДНЯ СМЕРТИ ЧЕ ГЕВАРЫ

Последний поход Че (поэма памяти Эрнесто Гевары)
Последний поход Че (поэма памяти Эрнесто Гевары)

Пока моё сердце бьётся,
Покуда тверда рука
Мне выбирать не придётся,
Дорога моя - борьба!

Сергей Дин октябрь 2022

Держись заглавья Кругозор!.. Наум Коржавин

x
Исчерпан лимит

Исчерпан лимит гостевого доступа

Пожалуйста, зарегистрируйтесь, чтобы получить безлимитный доступ к публикациям на сайте.

Регистрация беслатна и конфенденциальна

Регистрация

Уже зарегистрированы? Вход

или

Войдите через Facebook