ВТРАЧЕНИЙ ШЕДЕВР

Во­лоди­мир ВОЙ­НА
Бос­тон

Од­но­го ра­зу — діло бу­ло в 70-ті ро­ки — друг дав мені по­чита­ти сам­ви­датівсь­ку стат­тю «Хроніка опо­ру» Ва­лен­ти­на Мо­роза про се­ло Кос­мач. Ав­тор — ук­раїнсь­кий жур­наліст, ди­сидент відбу­вав строк у сибірсь­ко­му та­борі, але й­ого статті й кни­ги про­дов­жу­вали хо­дити по країні. Й­ого на­рис вик­ли­кав у ме­не над­зви­чай­ний інте­рес. Й­шло­ся про Гу­цуль­щи­ну — улюб­ле­ний мій край. Там я зав­жди зна­ходив ба­гато чо­го із втра­чено­го у Східній Ук­раїні, на­род­ну гордість, не­замут­не­ну на­род­ну куль­ту­ру.

Се­ло Кос­мач в опи­санні ав­то­ра виг­ля­дало справжнім ет­нографічним раєм, де кож­на де­таль при­род­но­го та куль­тур­но­го лан­дшаф­ту, на­род­ної архітек­ту­ри у­яв­ля­лася Бо­жим творінням. І ще од­ним відрізня­лося те се­ло: там у кожній домівці жи­ли справді ди­вовижні на­родні ху­дож­ни­ки, май­стри пи­санок, ви­шив­ки, різь­блен­ня, ткац­тва, кушнірства, мо­сяж­ниц­тва, бон­дарс­тва, плетiння, ви­готов­лення на­род­них iнстру­ментiв… Од­не сло­во, вся ет­нографічна «таб­ли­ця Мен­делєєва». Хіба що крім гон­чарс­тва, над­зви­чай­но роз­ви­нуто­го у Ко­сові (рай­центрі — РЕД.), але не тут. Кож­не сло­во в на­рисі вик­ли­кало прис­трас­не ба­жан­ня: ки­дай все — і в до­рогу!

Ав­тор роз­повідав і про те, з яким зав­зяттям жи­телі се­ла про­тягом віків відсто­юва­ли свою «самість» («іден­тичність», як сь­огодні ка­жуть), чи­нив­ши опір спо­чат­ку по­лони­зації (у цих се­лах зна­ходив­ся центр ру­ху оп­ричників і вер­шив свої под­ви­ги Олек­са Дов­буш), потім — совєти­зації, ру­сифікації. Історія се­ла бу­ла «хронікою опо­ру» (звідси й наз­ва на­рису). У по­воєнні ро­ки біль­ша час­ти­на жи­телів Кос­ма­ча бу­ла реп­ре­сова­на й за­гину­ла.

Та бу­ла й тре­тя лінія в то­му на­рисі. Це історія цер­кви Олек­си Дов­бу­ша, що бу­ла і є гордістю се­лян Кос­ма­ча (зна­мени­тий на­род­ний ва­тажок своїми ру­ками її бу­дував, він і за­гинув нав­про­ти неї від кулі зрад­ни­ка).

…Але ж я ба­чив — ще навіть не по­бував­ши в Кос­мачі — ту цер­кву, спо­руд­же­ну на­род­ни­ми май­стра­ми без єди­ного цвя­ха, ше­девр де­рев’яно­го зод­чес­тва! Са­ме во­на ста­ла ос­но­вою сю­жету, ду­хов­ною «точ­кою відліку» в кінофільмі «Тіні за­бутих предків», фільмі чу­дово­му, з яко­го, влас­не, по­чало­ся по­воєнне відрод­ження ук­раїнсь­ко­го кіно. Але те, про що я дізнав­ся із на­рису Ва­лен­ти­на Мо­роза, не вкла­дало­ся в го­лові. Пос­та­нов­ник філь­му Сергій Па­рад­жа­нов, яким я так пи­шав­ся, вивіз із цер­кви Дов­бу­ша чу­довий іко­нос­тас ро­боти на­род­но­го май­стра та іко­ни май­стра-«примітивіста», по­яс­нивши, що це потрібно й­ому в Києві для дозй­ом­ки на студії. Я потім в то­му пе­реко­нав­ся, три­ма­ючи в ру­ках до­говір, у відповідності з яким ре­жисер зо­бов’язу­вав­ся по­вер­ну­ти те, що він узяв, че­рез п’ять місяців. Та вивіз — і не по­вер­нув. Кло­поти що­до по­вер­нення іко­нос­та­су ви­яви­лися без­надій­ни­ми, власті хо­докам із се­ла відмо­вили, хоч навіть пись­мен­ник Олесь Гон­чар на­магав­ся до­помог­ти се­лянам. Про те мені повідав кос­ма­чанин Ва­силь Боб’як, який їздив хо­доком від се­ла до Оле­ся Гон­ча­ра. Він дав мені по­чита­ти ру­копис своєї кни­ги про історію се­ла. От як­би її ви­дати!

З од­но­го бо­ку — та­лант Сергія Па­рад­жа­нова, все, що він зро­бив для ук­раїнсь­кої куль­ту­ри, ук­раїнсь­кої са­мосвідо­мості.

З дру­гого — ось та­ке! Я пи­сав Сергію Й­оси­пови­чу, про­сив про зустріч для роз­мо­ви що­до долі цер­кви. Він не схотів роз­мовля­ти. Не зга­дував би я про цю історію сь­огодні, але ко­мусь во­на ж відо­ма, із слів Ва­лен­ти­на Мо­роза про неї дізна­лася ук­раїнсь­ка діас­по­ра Аме­рики, про­луна­ли го­лоси про­тес­ту… Ко­муністам цер­ква Дов­бу­ша мо­золи­ла очі то­му, що з нею бу­ли пов’язані славні сторінки «хроніки опо­ру», во­на сим­волізу­вала спо­конвічний дух на­род­но­го про­тес­ту. Ко­ли роз­повідь про ту цер­кву пот­ра­пила на сторінки за­рубіжної пре­си, з’яви­лася на­года з нею роз­пра­вити­ся. Спа­лити.

Спо­чат­ку розібра­ли дах, за­лишив­ши стіни гни­ти під до­щами й снігом. За­боро­нили місце­вим тес­ля­рам не тіль­ки її ре­мон­ту­вати — навіть наб­ли­жати­ся до неї з інстру­мен­та­ми. Потім знай­шли в селі п’янич­ку, який зго­див­ся за пляш­ку горілки об­ли­ти цер­кву бен­зи­ном й підпа­лити. За­лиши­лася тіль­ки ча­сов­ня. До­ки цер­ква жи­ла, пот­ре­бу­ючи ли­ше ре­мон­ту, я мріяв її вря­тува­ти. Їздив у Кос­мач не раз, пи­сав про це се­ло (мій на­рис опубліку­вав відо­мий жур­нал «На­ука и ре­лигия»), роз­мовляв із на­чаль­ством в Косівсь­ко­му рай­комі та в Іва­но-Франківсь­ко­му об­комі. Та скрізь чув од­не й те ж: «МИ НЕ РА­ДИМО ВАМ ЇЗДИ­ТИ У ЦЕ СЕ­ЛО Й ПИ­САТИ ПРО НЬ­ОГО. І ТИМ БІЛЬ­ШЕ — КЛО­ПОТА­ТИ ПРО ЦЕР­КВУ». Мов­ляв, се­ло — «бан­дитсь­ке», в нь­ому меш­ка­ють 500(!) «ко­лишніх». Не зачіпай­те цю те­му! Скіль­ки ж кос­ма­чан за­гину­ло, як­що 500-там вда­лося по­вер­ну­тися?

Із Ко­сова — рай­цен­тра — до Кос­ма­ча не бу­ло пря­мої до­роги. Шлях не­дов­гий, але потрібно бу­ло три­валий час че­кати пе­ресад­ки з од­но­го зад­ри­пано­го «ПА­Зика» на інший, втра­чати го­дини. Те се­ло нав­мисне праг­ну­ли відго­роди­ти від світу. Хоч бу­ло це вже важ­ко: світові ж уже відо­мо, що най­кращі пи­сан­ки роб­лять в Кос­мачі, на­весні сю­ди з’їжджа­ють­ся за ни­ми ти­сячі ен­тузіастів. Але кож­ний приїжджий — на ви­ду, й не важ­ко бу­ло здо­гада­тися, з якою ме­тою ми з дру­гом, фо­торе­пор­те­ром Сергієм Прий­ма­ком все хо­димо нав­ко­ло уламків Дов­бу­шевої цер­кви, які на той час іще збе­рег­ли­ся. Місцеві жінки, які ото­чили, на­мага­лися цілу­вати нам ру­ки, бла­гали: «До­поможіть її вря­тува­ти!».

Дру­гого ра­зу, ко­ли я приїхав — уже після по­жежі — тес­лярі мені ка­зали: «Не потрібні нам крес­лення, во­ни всі у нашій пам’яті, нам тіль­ки б доз­во­лили пра­цюва­ти, та буд­ма­теріали виділи­ли, і ми б, як у ста­рови­ну, без жод­но­го цвя­ха, зве­ли б точнісінь­ку копію». Але то бу­ли тіль­ки мрії.

У травні ць­ого ро­ку я по­чав роз­шу­кува­ти ма­теріали про Кос­мач по інтер­не­ту. На моє щас­тя, дізнав­ся (у се­ла є свій інтер­нет-сайт), що в житті Кос­ма­ча ба­гато чо­го зміни­лося. Те­пер це се­ло пе­рет­во­рило­ся на центр ту­риз­му і пов’яза­не бук­валь­но з усім світом. Там відбу­ва­ють­ся міжна­родні фес­ти­валі май­стрів пи­санок (приїздять учас­ни­ки із Франції, США, Ве­ликоб­ри­танії, Німеч­чи­ни, Польщі, Росії, Бра­зилії, Ве­несу­ели, Сло­вач­чи­ни, Ру­мунії, Авс­тралії, Австрії, Італії). Про­водять та­кож «фес­ти­валь ет­но­ево­люції» під наз­вою «Ве­лик­день у Кос­мачі». Од­не сло­во, у ць­ого се­ла нині сла­ва всесвітня! Кос­мач з й­ого 32-ма присілка­ми порівню­ють із сон­цем з про­меня­ми, що роз­хо­дять­ся, і ка­жуть, що за чи­сельністю на­селен­ня — це найбіль­ше се­ло в усій Європі. Втім, хіба ж діло в циф­рах? За та­лан­та­ми ху­дож­ників, які тут жи­вуть, во­но не має ана­логів у світі!

Та ме­не хви­люва­ла до­ля цер­кви Дов­бу­ша: чи відно­вили її після ко­муністів? І от щас­ли­вий збіг об­ста­вин: на інтер­нет-сайті Кос­ма­ча я знай­шов лист Ми­хай­ла Бар­ди­на, лю­дини, яка за­хоп­ле­на тією ж ме­тою: по­вер­ну­ти цер­кву! Я на­писав й­ому — і тут же одер­жав відповідь:

Доб­рий день, Vladimir!

Дя­кую за об­ширно­го лис­та і не­бай­дужість. Те­ма Кос­ма­ча є унікаль­ною, як са­ме се­ло, й­ого жи­телі, зви­чаї, 32 присілки, го­ри і Дов­бу­шева Цер­ква. Сь­огодні се­ло Кос­мач очо­лює Дмит­ро По­жод­жук — лю­дина, за­коха­на в на­род­не мис­тец­тво. Са­ме й­ому зав­дя­чуємо, що відбув­ся фес­ти­валь «Ве­лик­день у Кос­мачі». Влітку пла­ную з ним де­таль­но об­го­вори­ти ідею віднов­лення Дов­бу­шевої Цер­кви.

Що­до іко­нос­та­су, то вва­жаю, що віднов­ле­на Цер­ква «са­ма й­ого до се­бе пок­ли­че». А са­ме лю­ди, в схо­вах яких зна­ходять­ся й­ого фраг­менти, бу­дуть ма­ти ку­ди їх по­вер­ну­ти.

З по­вагою,
Ми­хай­ло Бар­дин.

У своєму листі я роз­повідав, що іко­ни з Дов­бу­шевої цер­кви сь­огодні де­монс­тру­ють в Му­зеї ук­раїнсь­ко­го мис­тец­тва в Києві (су­пер­ше­дев­ри в ко­лекції му­зею!), і там же зна­ходить­ся іко­нос­тас. По­пере­ду — кло­поти що­до по­вер­нення іко­нос­та­су до­дому після то­го, як бу­де відрод­же­на цер­ква.

Лист мій закінчу­вав­ся так:

«Щомісяч­ний жур­нал «КРУ­ГОЗІР», що ви­даєть­ся в Бос­тоні, заціка­вив­ся до­лею цер­кви Олек­си Дов­бу­ша, бе­ре цю те­му під кон­троль, бу­де публіку­вати на­ше лис­ту­ван­ня й сте­жити за по­даль­шим роз­витком подій».

У новій Ук­раїні не­ма нічо­го не­мож­ли­вого. До­чекаємо­ся ми й віднов­лення втра­чено­го ше­дев­ра де­рев’яно­го зод­чес­тва.