ГЕЙ, ТИ БАТЬКУ МІЙ, СТЕП ШИРОКИЙ!..

Спон­сор руб­ри­ки –
Ук­раїнсь­ка Фе­дераль­на
кре­дито­ва ко­опе­рати­ва «Са­мопоміч»

Ма­ловідо­ме про життєві колізії Нес­то­ра Мах­на

Дев’янос­то літ то­му в бит­вах Гро­мадянсь­кої вій­ни в Ук­раїні ви­ник пов­стансь­кий се­лянсь­кий рух, який відра­зу дістав наз­ву мах­новщи­ни. Торік ми­нуло 120 років від дня на­род­ження й­ого ва­таж­ка – Нес­то­ра Мах­на. Пізніше він вва­жати­ме свій рух треть­ою, після Лют­не­вої та Жов­тне­вої в Пет­рограді, су­то ук­раїнсь­кою ре­волюцією.

 По­руба­ли шаб­ля­ми та по­кида­ли в ко­лодязь

Нап­рикінці літа 1967-го Пок­ровсь­ка рай­он­на га­зета вид­ру­кува­ла спо­гади ста­рого біль­шо­вика Ми­хай­ла Ча­уса про бу­ремні події гро­мадянсь­кої вій­ни у ту­тешніх кра­ях. Поміж іншо­го він зга­дав «звіря­чу роз­пра­ву місце­вих мах­новців з чер­во­но­армій­ським про­доволь­чим за­гоном». Ста­лося це 1920 ро­ку. Сло­во «хліб» про­мов­ля­ли тоді, пи­сав М. Ча­ус, ли­ше в ро­дово­му відмінку: «Хліба!» Для й­ого «за­готівлі» і при­були до Гав­рилівки бійці 30-ї Іркутсь­кої дивізії. Але тодішній го­лова рев­ко­му во­лості Іван Удод доніс «ша­лено­му ва­таж­ку лю­тих бан­дитів, мах­новсь­ко­му не­добит­ку Ме­фодію За­будь­кові». Й­ого хлопці й «пе­рестріли, ото­чили та обезз­броїли прод­за­гонівців, яких бу­ло 27, пов’яза­ли ту­го па­рами — од­но­му па­ри не вис­та­чило, так розстріля­ли на місці — і пог­на­ли у степ». І далі: «А в балці, де за­раз Ян­варсь­ке, влаш­ту­вали по­боїще, по­руба­ли шаб­ля­ми і по­кида­ли в ко­лодязь, за­сипа­ли дрюч­ка­ми, камінням і при­гор­ну­ли зем­лею».

За тиж­день чи два після ви­ходу в світ зга­даної публікації до ре­дакції за­теле­фону­вав з Ян­варсь­ко­го го­лова там­тешнь­ого кол­госпу Яків Де­сяте­рик. Повідо­мив: факт роз­пра­ви ста­рожи­ли підтвер­джу­ють. А в сусідній До­нецькій об­ласті знай­шов­ся ко­муніст-ве­теран Яків Ша­ля, кот­рий «був свідком» і по­казав «місце, де був ко­лодязь».

— Є намір, — ска­зав Де­сяте­рик, — відко­пати ос­танки й пе­репо­хова­ти на братсь­ко­му кла­довищі…

Так і зро­били. Не знаю, чо­му, але їха­ти і пи­сати про пе­реза­хоро­нен­ня ви­пало мені, не­давнь­ому ви­пус­кни­кові се­редньої шко­ли, а нині літпрацівни­кові ре­дакції. Зга­дую схи­лені чер­воні пра­пори з чор­ни­ми стрічка­ми та до­мови­ни з ос­танка­ми. Тяж­ко, дов­го, за­душ­ли­во пла­кала ду­хова му­зика. Але найбіль­ше за­пам’ятав, що ста­лося потім. Кол­госп пок­ли­кав на по­мин­ки. Зій­шло­ся все се­ло, а ще біль­ше бу­ло гос­тей. І відра­зу відок­ре­мила­ся куп­ка дідів, сто­ли для кот­рих нак­ри­ли в най­дальшій кімнаті клу­бу. Цілком ви­пад­ко­во я опи­нив­ся се­ред них. А старі чо­ловіки ви­пили по чарці-другій і за­гово­рили про речі, від яких у ме­не, ви­хова­ного в ра­дянській школі, за­холо­ло й за­теліпа­лося сер­це. Спер­шу — несміли­во, далі — хо­ром і нав­пе­ребій діди за­гово­рили, хто та як із них «з Нес­то­ром во­ював за зем­лю, во­лю і на­род». Я слу­хав і не вірив ані ву­хам, ані очам своїм: ма­ло не ко­жен тут був при­чет­ний до вій­ська Нес­то­ра Іва­нови­ча. Дик­то­фона тоді, яс­на річ, я не мав, та спро­бував діста­ти блок­нот. На ме­не за­шика­ли: «Тіль­ки ць­ого не тре­ба».

По­чув тоді ба­гато нес­подіва­ного і при­голом­шли­вого для се­бе. «А був Мах­но з ви­ду, що ніяко­го ви­ду. Не­показ­ний, мир­ша­вий, зовсім не схо­жий на ота­мана, — сміяли­ся сиві оповідачі. – Зрос­ту мав два ар­ши­ни й чо­тири вер­шки».

— Це ми й­ого тут, у Ми­хайлівці, зро­били ота­маном, — ви­гук­нув дід Кузь­ма. — Са­ме тут, на нашій землі, і за­роди­лася мах­новщи­на!..

Слу­ха­ючи все це, га­дав, старі пе­реда­ють куті ме­ду. Ад­же далі за­пев­ня­ли, що пер­ший «справжній» загін бун­тарів ви­ник у Дібрівках, як тоді на­зива­ли Ве­лико­михайлівку. І очо­лив й­ого Федір (Фе­одосій) Щусь, бо не­сила бу­ло терпіти на­ругу німець­ко-австрій­сько-угорсь­ких за­вой­ов­ників. Ос­танні по­вер­ну­ли поміщи­кам зем­лю, по­дат­ка­ми обікла­ли все се­ло: зда­ти 100 пудів пшо­на, 550 пше­ниці та 800 яч­ме­ню. І на ут­ри­ман­ня ек­спе­дицій­но-ка­раль­но­го ба­таль­йону за­жада­ли 160 гарб сіна, 15 возів кар­топлі, 35 ка­банів жив­цем, 70 пудів пе­чено­го хліба, 65 — са­ла, пуд тю­тюну і три пу­ди ква­шеної ка­пус­ти.

Але Щу­ся, й­ого хлопців, котрі не за­хотіли ко­рити­ся, «австріяки спо­чат­ку доб­ря­че пос­ту­сали, а потім і заг­на­ли до дібрівсь­ко­го лісу». По­над два тижні сидів загін у хащі. Щусь за­непав ду­хом. Са­ме тоді з Гу­ляй­по­ля і прий­шов Нес­тор Мах­но. Привів не­бага­то «та­ких, як і ми, се­лян», роз­повіда­ли діди, де­сятків зо п’ять, не біль­ше. А нас у лісі сотні півто­ри-дві. Зустріч відбу­лася на га­лявині біля ви­соко­го й тов­сто­го ду­ба — то­го са­мого, яко­го потім наз­ва­ли Ду­бом смерті. Тіль­ки то ле­ген­да, ви­гад­ка, ніби на й­ого гіллі, зно­ву сміяли­ся оповідачі, Мах­но вішав біль­шо­виків. Ду­бом смерті «ми й­ого самі на­рек­ли, бо під й­ого віттям пок­ля­лися до смерті бо­роти­ся з су­пос­та­тами». Так от, Мах­но і пи­тає Щу­ся: що ти тут ро­биш і що зби­раєшся ро­бити далі? Щусь ка­же, що по­ки на­падав на поміщиків, котрі по­вер­ну­лися, зни­щував їх та їхню охо­рону, все бу­ло доб­ре. Але при­був німець­ко-австрій­ський ба­таль­йон і до­вело­ся хо­вати­ся. А звідси, як із засідки, вис­ка­куємо на ка­рателів, б’ємо їх і по­вер­таємо­ся на­зад…

— Е-е, ні, у лісі ре­волюції за на­род­ну спра­ву не пе­ресидіти, — мо­вив Нес­тор Іва­нович. — Ра­но чи пізно те­бе тут зни­щать, як звіра. Тре­ба ви­ходи­ти у сте­пи, на простір, кли­кати ма­си за со­бою, щоб не да­вати спо­кою всім, хто зап­ря­гає нас у но­ве яр­мо!

Щусь за­вагав­ся. Тоді звер­нувся до хлопців, котрі за­гука­ли, що згодні з Мах­ном. І ані жит­тя, ані здо­ров’я не пош­ко­ду­ють, до­ки не пе­ремо­жуть кля­тих во­рогів. Мов­ляв, ніхто з міста не прий­де бо­рони­ти їхньої сво­боди.

— Отак Щу­севі пов­станці поп­ри те, що не­показ­но­му Мах­ну ви­пов­ни­лося ли­ше трид­цять літ, поп­ро­сили й­ого ста­ти за ота­мана та бать­ка, — уже май­же напівпо­шеп­ки ка­зали діди, роз­хо­дячись з по­минок.

«Хоч вбий­те ме­не, але я піду з ва­ми»

 А як же бу­ло нас­правді? Віктор Бе­лаш (Білаш), кот­рий спо­чат­ку очо­лював опе­ратив­ний відділ шта­бу, потім і штаб, а на­самкінець й­ого приз­на­чили зас­тупни­ком на­чаль­ни­ка ра­ди ре­волюцій­ної пов­стансь­кої армії Мах­на, встиг за­лиши­ти спо­гади: «До 1905 ро­ку у Гу­ляй­полі і нав­ко­ло нь­ого визріла ре­волюцій­на си­ту­ація. Нам до душі при­пала прог­ра­ма ко­муністів-анархістів. Че­рез те, що, про­мина­ючи прог­ра­му-мінімум та бур­жу­аз­ну ре­волюцію, уже в най­ближ­чий час обіця­ла во­лю, рівність і відсутність будь-якої вла­ди. Тоб­то відсутність про­шар­ку па­разитів, від яких зав­жди страж­да­ли се­лянські ма­си. Пер­шим бун­тарів у Гу­ляй­полі гур­ту­вав Олек­сандр Се­меню­та. Але ос­та­точ­но «Спілка бідних хлібо­робів» скла­лася, ко­ли по­вер­нувся Воль­де­мар Ан­тоні».

У це важ­ко повіри­ти: 1974-го в Ніко­полі по­мер ма­ло ко­му відо­мий 87-річний Гри­горій Ля­гунов — у ми­нуло­му Воль­де­мар Ан­тоні. Він та­кож за­лишив спо­гади: «Те­пер, ко­ли я за­питую се­бе, чо­му наш вибір при­пав на анархізм, то даю відповідь: в нь­ому ми вба­чали звіль­нен­ня від нуж­денності і гніту. Бу­ло спо­кус­ли­во не підко­ряти­ся ніякій владі. Що бу­ло на­шою ме­тою? Соціаль­на спра­вед­ливість на селі. Ми на­зива­ли се­бе ре­волюціоне­рами, нас наз­ва­ли бан­ди­тами. Так ни­ми ми і за­лиши­лися в історії, яка пи­ше те­пер про Мах­на. До своєї ж «Спілки бідних хлібо­робів» Нес­то­ра Мах­на ми дов­го не прий­ма­ли. Був він мо­лодим, імпуль­сив­ним і неврівно­важе­ним. Од­но­го ра­зу хлопці зібра­лися на зав­дання за­бира­ти гроші і кош­товності у ба­гатіїв, а Мах­но і прис­тав, як смо­ла: «Хоч вбий­те ме­не, але я піду з ва­ми». Й­ого взя­ли і відтоді вва­жали чле­ном ор­ганізації».

А в спо­гадах то­го ж та­ки В. Бе­лаша про Мах­на часів за­род­ження се­лянсь­кої не­поко­ри зна­ходи­мо й по­готів «цікаві» ряд­ки: «Тре­ба ска­зати, що Нес­тор не виділяв­ся ор­ганіза­торсь­ки­ми здібнос­тя­ми. По­пер­вах він без тол­ку втру­чав­ся в усі дрібниці, і це ду­же час­то кінча­лося скан­да­лами. Він не раз пе­рес­та­вав і підчи­няти­ся керівниц­тву «Спілки», і кош­ту­вало ба­гато зу­силь, щоб умо­вити й­ого чи впли­нути на нь­ого. Од­но­го ра­зу ми навіть спе­реча­лися, за­лиша­ти чи ні Мах­на у групі? За­лиши­ли тіль­ки то­му, що стра­ху він не знав, відва­ги, ду­ху бун­та­ря й­ому бу­ло не по­зича­ти».

Ав­тор до­сить відо­мої нині кни­ги «Нес­тор Мах­но: ле­ген­ди і ре­альність» В. Вол­ко­винсь­кий уточ­ню­вав: «Спілка бідних хлібо­робів» діяла тро­хи біль­ше двох років — гра­бува­ла ба­гачів, па­лила їхні са­диби і бу­ла ви­раз­ни­ком тяжіння се­лян до без­влад­дя. Це був ту­гий кон­гло­мерат тра­дицій воль­ниці За­порізь­кої Січі, які пе­репліта­лися з ба­жан­ням шля­хом убивств поміщиків та дер­жавних чинів до­мог­ти­ся пов­ної сво­боди. Один з ор­ганіза­торів «Спілки» О. Се­меню­та го­ворив та­ким мо­лодим, як і Мах­но, що «час сте­повим ор­лам по­гуля­ти на мирсь­ко­му полі за віль­не жит­тя, за во­лю та щас­тя — і ве­лика честь та ша­на бу­де вам, си­нам на­роду, слав­ним прав­ну­кам за­порожців». Але пос­лу­хай­те, що В. Вол­ко­винсь­кий далі пи­сав про Мах­на. Упер­ше Нес­тор по­пав під наг­ляд поліції, ко­ли пог­ра­бував куп­ця М. Кер­не­ра. Нев­довзі в селі Гай­чур пог­ра­бував і поміщи­ка Г. Гу­реви­ча. Утіка­ючи з місця зло­чину, ще юний бунтівник стріляв у пе­ресліду­вачів. Зго­дом й­ого зат­ри­мали. Пот­ра­пив під слідство ок­ружно­го су­ду. «Од­нак ва­таж­ки «Спілки», — чи­таємо у В. Вол­ко­винсь­ко­го, — Мах­на не ціни­ли, вва­жали дрібною сош­кою, якою не вар­то до­рожи­ти, мож­на й по­жер­тву­вати, — і не ста­ли виз­во­ляти. Не зва­жа­ючи на те, що навіть слідчий не зумів до­вес­ти про­вину Нес­то­ра і відпус­тив й­ого на во­лю».

А че­рез рік події в Гу­ляй­полі спри­чини­ли зап­ро­вад­ження в усій гу­бернії над­зви­чай­но­го ста­ну. Бу­ло відда­но під суд 15 членів «Спілки бідних хлібо­робів». Се­ред них і Нес­то­ра Мах­на. Слідство три­вало рік. У грудні 1909-го про­курор Одесь­ко­го вій­сько­вого ок­ру­гу підпи­сав об­ви­нуваль­ний акт. І пе­редав й­ого не до цивіль­но­го, а до вій­сько­во-ок­ружно­го су­ду Ка­тери­нос­ла­ва. І тут ста­лася чи не пер­ша ціка­ва «обо­руд­ка» в біог­рафії Нес­то­ра. На цвин­тарі у Па­рижі, де й­ого по­хова­но, на­писа­но, що на­родив­ся відо­мий анархіст 1889 ро­ку. Цю да­ту ти­ражу­вали й усі пізніші довідни­ки. Нас­правді Мах­но 1888 ро­ку на­род­ження. Річ у тім, що, ко­ли Нес­то­ра за­ареш­ту­вали й по­вез­ли до в’яз­ниці, ма­ти, Яв­до­ха Матвіївна, зуміла умо­вити місце­вого пи­саря зро­бити за мет­ри­кою її си­на бо­дай на рік мо­лод­шим. Навіщо? Згідно з тодішнім за­коно­давс­твом 21-літні на мо­мент ви­несен­ня ви­року вже підля­гали смертній карі. А ті, ко­му 21 рік іще не ви­пов­нився, — ні. Так Нес­тор уник­нув трагічної долі — стра­ти че­рез повішен­ня — своїх друзів зі «Спілки». Але от­ри­мав «ка­тор­гу без стро­ку». І опи­нив­ся в мос­ковській пе­ресильній бу­цегарні — сум­нозвісній Бу­тирці.

«Без стро­ку» не вий­шло. Лют­не­ва ре­волюція 1917-го звіль­ни­ла Нес­то­ра Іва­нови­ча. Вий­шов він на во­лю іншою лю­диною. Сидіти до­вело­ся ра­зом із Пет­ром Ар­ши­новим, відо­мим анархістом і те­рорис­том, який влаш­то­вував розбійні на­пади на бан­ки, за­махи на влас­ників за­водів, ви­сад­жу­вав у повітря поліцей­ські відділки й тюр­ми. Про свої «по­ходень­ки» охо­че роз­повідав співка­мер­ни­ку. Для мо­лодо­го Мах­на Ар­ши­нов став «жи­вим ге­роєм», на кот­ро­го тре­ба рівня­тися. З вуст сво­го ку­мира дізнав­ся про Спар­та­ка, Робін Гу­да та Гарібальді, Сте­пана Разіна та Оме­ляна Пу­гачо­ва. І тут з’ясу­вало­ся: Нес­тор до­сить ро­зум­ний і має блис­ку­чу пам’ять. Ба­гато чи­тав і сам по­чав пи­сати на «політичні те­ми». Якось за­явив Ар­ши­нову, що «все жит­тя своє відте­пер прис­вя­тить бо­ротьбі за інте­реси на­роду й, ко­ли вий­де на во­лю, ста­не ве­ликою лю­диною, про яку дізна­ють­ся всі».

 І ось вий­шов. У се­редині бе­рез­ня 1917-го з’явив­ся в Гу­ляй­полі. Нев­довзі зас­ну­вав «Се­лянсь­ку спілку», потім — комітет «Спілки». Пе­рего­дом очо­лив тут і ра­ду се­лянсь­ких де­путатів. Гу­ляй­по­ле ділить на «сотні», у нав­ко­лишніх поміщиків відби­рає землі та ство­рює на них се­лянські ко­муни. Од­но­осібни­кам та­кож дає зем­лю, корів і ко­ней. Роз­га­няє став­ле­ників Тим­ча­сово­го уря­ду: «Во­ни тут, як і їхній уряд, тим­ча­сові, а ми на своїй землі вічні». Біль­шо­вики на­бива­ють­ся у друзі — про­ганяє та­кож. Скли­кає з’їзд рад і зак­ли­кає «ігно­рува­ти будь-які роз­по­ряд­ження будь-яких урядів». Бо «на­род — єди­ний пра­витель для се­бе». Зас­терігає се­лян «не пус­ка­ти ніяких політич­них партій, які не є у да­ний мо­мент ре­волюційні». «Ці партії, — підкрес­лю­вав, — візь­муть го­ру над на­шою во­лею у своїх інте­ресах». Сам роз­гля­дає скар­ги, за­яви і навіть су­дові спра­ви. Конфіскує всю вог­не­паль­ну зброю. Одні істо­рики потім на­пишуть, що «це бу­ла й­ого за­повітна мрія анархіста, от і до­пав­ся її втілю­вати», інші, що «Мах­но став не підвлад­ним ніко­му ти­раном у Гу­ляй­полі».

Тим ча­сом в Росії відбу­ваєть­ся жов­тне­вий пе­рево­рот, ви­рує гро­мадянсь­ка вій­на. У ви­даній до 110-річчя Нес­то­ра Мах­на Гу­ляйпіль­ським краєзнав­чим му­зеєм книзі «Третій шлях» чи­таємо: «По­чали спа­лаху­вати се­лянські бун­ти. Ви­лучен­ня хліба, ма­сові розстріли і ек­зе­куції, ка­ральні ек­спе­диції, прод­роз­клад­ка вик­ли­кали опір». Не об­ми­нуло все це і Гу­ляй­по­ле. Але щоб виб­ра­ти влас­ний, справді третій шлях, Мах­ну до­вело­ся за­лиши­ти «ма­лень­кий Пет­роград», як він на­зивав своє Гу­ляй­по­ле, і по­дати­ся до Росії «розібра­тися, до ко­го хи­лити­ся, з ким би­тися». У Та­ган­розі, де як­раз пе­ребу­вали ЦВК рад Ук­раїни та її ра­дянсь­кий уряд, зібрав на на­раду анархістів. Але «єди­ного пла­ну дій по­годи­ти не вда­лося». Тоді Нес­тор ви­рушає до Рос­то­ва, Ца­рици­на, Ас­тра­хані та Са­рато­ва. Звідти — до Мос­кви. Зміг пот­ра­пити на прий­ом до Я. Свер­дло­ва та В. Леніна. У біог­рафії Во­лоди­мира Ілліча зустрічі з ма­ловідо­мим тоді Мах­ном не зафіксо­вано. Але Нес­тор ду­же дос­товірно опи­сав кремлівські прий­мальні та кабіне­ти, отож мож­на не сумніва­тися: та­ка зустріч відбу­лася. Не по­годив­ся з Леніним, що «анархісти без­по­радні і жа­люгідні, хо­ча по­люб­ля­ють ба­гато базіка­ти про май­бутнє». На­томість за­явив про­летарсь­ко­му вож­дю: «А ва­ших біль­шо­виків по се­лах май­же не­має, як­що ж і є, то їхній вплив там мізер­ний». І ска­зав, що се­ляни Ук­раїни гас­ло «Вся вла­да — Ра­дам!» ро­зуміють не обов’яз­ко­во з учас­тю в них біль­шо­виків» і, тим па­че, од­нознач­но — «без дик­та­тури про­летаріату».

 Уже в еміграції у Па­рижі пра­цю­ючи над ме­му­ара­ми, Мах­но, зга­дує й­ого дру­жина Га­лина Кузь­мен­ко, «кар­тав се­бе за те, що поїхав тоді до Росії. Шу­кав ро­зумніших — сво­го ро­зуму на­че за­мало бу­ло. Які по­ради? Нічо­го я там не знай­шов. Тіль­ки час зга­яв. Скіль­ки ли­ха на­коїли су­пос­та­ти в Ук­раїні за той час! Са­мому тре­ба бу­ло не­гай­но до зброї бра­тися!»

Мах­новщи­на за­роди­лася…

Нес­тор Іва­нович і взяв­ся за зброю відра­зу після по­вер­нення до­дому в се­редині 1918 ро­ку. На го­рищі бу­дин­ку Ми­кити Лю­того зібрав вночі найвідданіших при­хиль­ників і ска­зав їм: «Віднині ми — бой­овий загін. Щоб або вмер­ти, або звіль­ни­ти без­краї наші сте­пи від не­чисті!» Зно­ву про­цитуємо вже зга­дува­ну книж­ку В. Вол­ко­винсь­ко­го: «Щось схо­же на пер­ший зброй­ний на­пад, який Мах­но здій­снив зі своїми гу­ляй­поль­ця­ми, був на­пад на еко­номію німця Ней­фель­да. Пов­станці за­хопи­ли брич­ку, на яку пос­та­вили знай­де­ний там же ку­лемет. З тих пір та­чан­ка з ку­леме­том і ста­ла сим­во­лом мах­новщи­ни. А Мах­но тоді ж ра­зом зі своїми вер­шни­ками по­дав­ся і у пер­ший рейд вглиб у по­шуках прибічників. У Дібрівках (Ве­лико­михайлівці) дізнав­ся, що в лісі діє загін Фе­дора Щу­ся. Не відра­зу, але Щусь по­годив­ся і приєднав­ся до Мах­на».

Ви­ходить, та­ки «на дібрівській землі за­роди­лася мах­новщи­на». Ось і дво­юрідний онук Нес­то­ра Іва­нови­ча Віктор Ялансь­кий сво­го ча­су на­писав: «Ко­заць­ке се­ло Дібрівки, ко­заць­ка зем­ля — чи мог­ли тут бу­ти інши­ми ге­ни? Чи мог­ла не збун­ту­вати­ся ко­заць­ка кров про­ти по­нево­лен­ня? Дібрівки, як і Гу­ляй­по­ле, ста­ли віхою у пов­стансь­ко­му Нес­то­рово­му житті. Гу­ляй­по­ле — рідне гніздо, звідки ви­летів, Дібрівки — де се­ляни на­дали й­ому ти­тул, яко­го без­си­ла на­дати жод­на вла­да. І яко­го не ку­пиш ні за які гроші. У Дібрівках Нес­то­ра наз­ва­ли Бать­ком, а це сло­во для ук­раїнців ба­гато ва­жить».

На­решті в не­допи­саних ме­му­арах са­мого Мах­на є трак­ту­ван­ня подій ви­ник­нення «об’єдна­ного за­гону, який став яв­ля­ти со­бою силь­ну ду­хом і во­лею бой­ову оди­ницю, ко­ли пе­реді мною відра­зу пос­та­ло зав­дання уміло ко­ман­ду­вати нею». Да­вай­те по­читаємо: «Мос­том че­рез Вов­чу ми не зва­жили­ся заліта­ти у Дібрівки. Пус­ти­ли вбрід розвідку. Ви­яс­ни­лося: німець­ко-австрій­ські вій­ська біль­ше трь­ох днів тут відсутні, од­нак і загін Щу­ся, про який я уже був на­чува­ний, пе­ребу­ває у лісі. На­ша розвідка ру­шила ту­ди. Після я осо­бис­то виїхав у роз­та­шуван­ня Щу­ся. Як міг, пе­реко­нував й­ого, що тре­ба ви­ходи­ти у се­ла і кли­кати се­лян в ре­волюцій­ну віхо­лу зі зро­зумілою усім ціллю підніма­ти ка­ра­ючий меч суп­ро­ти во­рогів се­лянсь­ких мас. Щусь зго­див­ся виїха­ти у се­ло і про­вес­ти мітинг на цю те­му. За два дні загін розрісся до півто­ри ти­сячі душ. На третій день я зно­ву провів мітинг і за­лишив­ся на ніч у селі. Рап­том стук у двері: з од­но­го бо­ку австрійці нас­ту­па­ють, з іншо­го — геть­мансь­кий ка­раль­ний загін. Все яс­но: намір ото­чити нас і зни­щити. Це зас­та­вило ме­не дво­ма за­гона­ми за­мани­ти тих і інших поб­лижче до лісу, а вже звідти зно­ву дво­ма нап­рямка­ми вчи­нити опір. Поєднан­ня ку­лемет­но­го вог­ню з двох боків, і, оче­вид­но, влуч­не, при­нес­ло ре­зуль­тат. Во­рожі си­ли при­тих­ли. Ми теж зу­пини­лися на узліссі. Розвідка до­нес­ла, що во­роги спіши­лися тим­ча­сово, че­ка­ючи за 14 верств з Пок­ровсь­ко­го підмо­гу. Щусь зап­ро­пону­вав, по­ки не пізно, пе­реби­рати­ся в й­ого хащі і неп­риступні бліндажі і сидіти там, до­ки про­тив­ник пе­ребу­вати­ме у селі. А весь загін мій і доб­ра по­лови­на й­ого за­гону сто­яли за те, щоб да­ти бій. Не дос­лу­хав­ши на­ради, Щусь ско­ман­ду­вав своїм хлоп­цям відхо­дити з ним у ліс. Че­рез дві го­дини вер­таєть­ся пов­торна розвідка: по­ки що у Дібрівках ли­ше близь­ко ба­таль­йону австрійців і душ сто поміщиків та офіцерів геть­мансь­кої вар­ти. На­казую го­тува­тися до вис­ту­пу. І по­силаю по­силь­но­го з за­пис­кою до Щу­ся, щоб той не­гай­но вер­тався. Щусь відмо­вив­ся. Зап­ро­сив, нав­па­ки, ме­не зі своїми бій­ця­ми до нь­ого пе­рече­кати до ве­чора, а з нас­танням ночі навіть, мо­же, і роз’їха­тися, хто ку­ди. Це лед­ве не ви­вело ме­не з се­бе. Кіль­ка хви­лин я не стри­мував сво­го гніву. По­силаю дру­гу за­пис­ку Щу­сю кінча­ти паніку­вати. Я на­писав, щоб не був без­воль­ним хлоп­чись­ком, та­ких ко­ман­дирів зне­важа­ють. На цей раз Щусь вий­шов з лісу. Я ви­шику­вав обид­ва за­гони од­ним вій­ськом і ви­голо­сив про­мову. Ска­зав, що для ме­не, пов­но­го енергії для бо­роть­би з ка­тами ре­волюції, кра­ще по­мер­ти в нерівно­му бою, ніж жи­ти бо­ягу­зом, по­ки прий­дуть бур­жу­азні син­ки та най­мані убивці і ви­нищать тут усіх нас, на­ших батьків і ма­терів, жінок, дітей. І ось тут-то, на по­ляні Дібрівсь­ко­го лісу, я впер­ше по­чув сло­ва, яки­ми не роз­ки­да­ють­ся: «Ура! Віднині ти наш бать­ко, і ми пом­ре­мо ра­зом з то­бою за на­шу сво­боду. Ве­ди нас в се­ло суп­ро­ти катів!»

То са­ме в Дібрівках справді відбув­ся пер­ший за­пек­лий бій мах­новців з за­гар­бни­ками і гно­бите­лями. Пов­станці лан­цю­гом, пи­сав Нес­тор Іва­нович, увій­шли в се­ло і дво­рами, го­рода­ми, че­рез ти­ни та за­гати пішли у бік роз­та­шуван­ня про­тив­ників. На­зустріч се­ляни: «Ку­ди ви, рідненькі? Їх же ба­гато!» Але одні приєдну­вали­ся самі, інші по­сила­ли з на­ми своїх до­рос­лих синів. «Я зро­зумів, — зга­дує Мах­но, — що бій ми виг­раємо». Ко­ли до во­рогів за­лиша­лося кроків півто­рас­та, Нес­тор, не впізна­ючи влас­но­го го­лосу, ско­ман­ду­вав: «Во­гонь!» Ку­леметні чер­ги ви­яви­лися та­кими влуч­ни­ми та щіль­ни­ми, що «неп­ро­шені зай­ди навіть відстрілю­вати­ся не мог­ли». Тоді про­луна­ла нас­тупна ко­ман­да ота­мана: «В ата­ку! Ура!» Во­роги навтіка­ча, ли­ше ку­ряву здій­ня­ли. Далі ав­тор пи­ше: «Чо­ловіки і навіть жінки зі своїх дворів нав­пе­рей­ми вибіга­ли з ви­лами, со­кира­ми та руш­ни­цями, щоб ра­зом з на­ми ру­бати й до­бива­ти сол­дат австрій­ської армії і геть­мансь­ких вар­то­вих. Кіль­ка де­сятків се­лян осідла­ли ко­ней і пе­рехоп­лю­вали утікачів у полі, щоб ку­лемет­ни­ки мог­ли своїм вог­нем наз­до­ганя­ти їх на зруч­но­му прос­торі і не­щад­но ко­сити».

Се­ло, яко­го вже не бу­ло

Че­рез день «у Дібрівки се­ляни ста­ли з’їжджа­тися з усіх кінців». Чут­ка, що з’яви­лися «свої», які цур­ки на цурці не зос­та­вили від по­нево­лювачів, роз­летіла­ся да­леко й миттєво. Армія по­пов­ню­вала­ся з ней­мовірною швидкістю. До­сяг­ла шес­ти, зго­дом де­сяти ти­сяч, «але це ще бу­ла не ме­жа». «При ць­ому по­пов­ню­вали­ся ми се­ляна­ми, — підкрес­лює в своїх ме­му­арах ота­ман, — які го­тові бу­ли за­лиша­ти, як­що тре­ба, свої сім’ї та се­ла, цілком підчи­няти­ся армії, вій­ськовій дис­ципліні і бой­овим умо­вам». І далі: «Сло­во «Бать­ко» ми­мо моєї волі прис­та­ло до мо­го прізви­ща, по­чина­ючи з подій у Дібрівках, і вже всю­ди та ніко­ли від тих пір не схо­дило з вуст, де б я не по­яв­лявся».

 А з Дібро­вок Мах­но, ок­ри­лений пе­ремо­гою, повів уже свою армію в бой­овий похід. Пер­шою на й­ого шля­ху бу­ла Гав­рилівка. Ос­теріга­ючись, Нес­тор на­казав «при­кида­тися гу­берніяль­ною дер­жавною вар­тою» та за­питу­вати, «чи не бігли че­рез се­ло ло­буря­ки Мах­на і Щу­ся». Се­ляни відповіда­ли, що «та­ких ло­буряк ми не знаємо і нічо­го про них не чу­ли». Та нев­же ж не чу­ли, як за го­рою у Дібрівках ба­бах­ка­ли гар­ма­ти і стро­чили ку­леме­ти? Чи справді не зна­ють, що там німців та австрійців пе­реби­то? «Так їм і тре­ба! — За­гука­ли се­ляни. — Ту­ди і наші чо­ловіки та си­ни по­дали­ся гро­мити кро­вопийців».

Нас­тав вечір, і з бо­ку Дібро­вок не­бо рап­том за­пала­ло вог­нем. Вид­но ста­ло, як удень. «Бать­ку! — Зак­ри­чали хлопці. — Дібрівки німці па­лять!» Прим­ча­ли вер­шни­ки, які пиль­ну­вали на уз­вишші. «По­жежа охо­пила все се­ло, — до­повіли, — дим здій­маєть­ся по­над хма­ри».

— Нам мстять і ми мсти­тиме­мо! — Аж скипів Мах­но, стри­ба­ючи на ко­ня. Три дні та три ночі, не зу­пиня­ючись і не пе­репо­чива­ючи, й­ого вій­сько гар­цю­вало-га­сало сте­пом. Не за­лиша­ло жи­вими ані поміщиків і ко­лоністів, ані геть­манців, німців і австрійців у Куті, Ко­марі, Бо­гатирі, Ве­лико­му Яни­солі, Ве­реміївці, кур­куль­ських Фе­сунівсь­ких ху­торах. Ос­танні мах­новці спа­лили до пня. Ли­ше потім поп­ря­мува­ли до Дібро­вок. «За па­гор­бом нам відкри­лося се­ло, яко­го уже не бу­ло, – чи­таємо в спо­гадах Мах­на. — Тіль­ки цер­ква та ліс го­вори­ли, що це по­пели­ще — Дібрівки. Від хат за­лиши­лися зруй­но­вані і об­горілі стіни та ди­марі. Повністю ви­горіло 608 дворів. Федір Щусь скрик­нув і зап­ла­кав, як ди­тина. Я вик­ли­кав Ка­рет­ни­ка, Мар­ченка і Лю­того. На­казав ви­шику­вати армію на бе­резі Вов­чої. І звер­нувся до пов­станців зі сло­вами, що на тлі спа­лених Дібро­вок, пла­чу ма­терів і батьків та дітей пок­ля­немо­ся, брат­тя, не скла­дати зброї, по­ки не спус­ти­мо кров усім ка­там ре­волюції. Ска­зав, що про­щен­ня і по­щади не бу­де ніко­му, хто про­ти тру­дово­го на­роду. І тре­ба бу­ло чу­ти май­же 20-ти­сяч­ний ви­дих: «Кля­немо­ся!»

Ось так Нес­тор Мах­но й роз­по­чав се­лянсь­ку пов­стансь­ко-виз­воль­ну вій­ну — спов­не­ну не­нависті, стихій­но­го про­тес­ту до всь­ого, що чи­нило­ся нав­кру­ги, щи­рого ба­жан­ня раю на своїй землі для всіх зне­доле­них. Зго­дом у нас ствер­джу­вати­муть, на­че Мах­но пе­реки­дав­ся то до од­них, то до інших, не зна­ючи, чо­го хотів. Нас­правді він ви­бирав, але так і не зміг виб­ра­ти між но­вою біль­шо­виць­кою вла­дою і влас­ним ба­чен­ням не­обхідної се­лянс­тву спра­вед­ли­вості. Двічі «Бать­ко» ста­вав спіль­ни­ком Чер­во­ної армії, і двічі при­пиняв «друж­бу». Він волів для се­лян іншої ре­волюції. І втретє на­магав­ся по­розуміти­ся з біль­шо­вика­ми, але те­пер во­ни вже не хотіли. Та жод­но­го ра­зу — жод­но­го! — Мах­но не по­годив­ся ані на змич­ку, ані на ком­проміс з геть­ман­ця­ми, вран­гелівця­ми, денікінця­ми то­що. У свою се­лянсь­ку пов­стансь­ку ре­волюцію він вірив, як у Матір Бо­жу. Од­нак, ко­ли в Росії скінчи­лася бра­тов­бивча вій­на й го­ру взя­ли біль­шо­вики, ос­танні нес­пра­вед­ли­во ох­рести­ли Мах­на білим бан­ди­том і во­рогом тру­дово­го на­роду. Хо­ча він, по суті, був ос­таннім із не вель­ми чис­ленної пле­яди на­род­них ота­манів і мес­ників, кот­рих зна­ла історія людс­тва. Не ви­пад­ко­во, по­ки в Ра­дянсь­ко­му Со­юзі зне­важа­ли Нес­то­ра Іва­нови­ча й за­мов­чу­вали більшість фактів й­ого біог­рафії, у світі про нь­ого на­писа­ли й ви­дали що­най­мен­ше 160 ро­манів і повістей. А кіль­кості есе, оповідань, ле­генд і не пе­релічи­ти.

 Мах­но й сам пи­сав вірші та ба­лади. Нічо­го з й­ого творів, на жаль, не збе­рег­ло­ся. Крім однієї ду­ми, яку заспівав на­род: «Гей, ти бать­ку мій, степ ши­рокий, по­гово­римо ще з то­бою — мо­лоді мої буйні ро­ки та сплив­ли за во­дою». І акордні ряд­ки: «Де ж ви, бра­ти мої милі? Сліз гірких ніхто нам не ви­тер — я стою, як дуб на мо­гилі, а нав­круг лиш хма­ри та вітер».

Змаль­ову­ючи се­бе ду­бом на мо­гилі, Нес­тор Іва­нович, по­за сумнівом, ба­чив і зга­дував отой Дуб смерті в дібрівсь­ко­му лісі, з-під гілля яко­го увірвав­ся в на­шу з ва­ми історію ук­раїнсь­кою се­лянсь­ко-пов­стансь­кою ре­волюцією.