УКРАЇНЦІ ЗА УРАЛОМ

Ми­кола ХРІЄНКО

Ук­раїнсь­кий гарібальдієць на Ко­лимі

…На од­но­му із стендів му­зею «Пам’ять Ко­лими» я по­бачив фо­то знай­омої лю­дини і мені при­гада­лося, як кіль­ка років то­му в одній з київсь­ких га­зет бу­ло над­ру­кова­но мою роз­повідь про ко­лишніх бійців Ук­раїнсь­кої Пов­стансь­кої Армії, які відбу­вали після вій­ни по­каран­ня в кон­цта­борі «Верхній Ат-Урях» на Ко­лимі. Після тієї публікації мені надій­шов лист, в яко­му бу­ли й такі ряд­ки: «Пи­ше вам із Ка­нева ве­теран вій­ни, ко­лишній гарібальдієць та ко­лим­ча­нин Ва­силь Фе­доро­вич Дег­тя­рен­ко. Я пра­цював на «Ту­ман­но­му» і «Ком­со­мольці», але доб­ре знаю і той зна­мени­тий приїск «Маль­дяк» у Су­сумансь­ко­му рай­оні, де му­чив­ся на ка­тор­жних ро­ботах май­бутній ака­демік С. П. Ко­роль­ов та інші ви­датні лю­ди… Я обо­роняв Сталінград, був учас­ни­ком виз­во­лен­ня італій­сько­го міста Ве­неція, але після по­вер­нення на Батьківщи­ну ме­не за­суди­ли на 10 років і відпра­вили в 1945 році на Ко­лиму. Як­що бу­дете в Ка­неві — за­теле­фонуй­те мені до­дому, хо­чу з ва­ми по­бачи­тися…»

Після то­го лис­та ми двічі зустріча­лися з Ва­силем Фе­доро­вичем і про нь­ого, про й­ого нез­ви­чай­ну до­лю я роз­повідав ба­гать­ом чи­тачам га­зет та жур­налів Ук­раїни. Як­що ду­же ко­рот­ко, то суть життєвої епо­пеї ць­ого чо­ловіка та­ка. Після закінчен­ня за ско­роче­ною прог­ра­мою Тбілісь­ко­го офіцерсь­ко­го піхот­но­го учи­лища у серпні 42-го ко­ман­дир стрілець­ко­го взво­ду лей­те­нант Діхтя­рен­ко (тоді ще Діхтя­рен­ко!) пот­ра­пив на фронт під Сталінград. Місяць що­ден­них боїв. По­лон. Вте­ча. Арешт. Ка­торжні ро­боти в Німеч­чині.

Потім фа­шис­ти ви­вез­ли й­ого в Італію. Спо­чат­ку вій­сько­вопо­лонені пра­цюва­ли у пор­ту Ге­нуя, а пізніше роз­ванта­жува­ли і за­ван­та­жува­ли німецькі ко­раблі у Ве­неції. Там з Діхтя­рен­ком і поз­най­омив­ся італій­ський ан­ти­фашист-підпіль­ник Ораціо Джус­то, який доб­ре знав росій­ську мо­ву. Після кіль­кох пе­ревірок і Ва­силь Діхтя­рен­ко, і й­ого друзі-зем­ля­ки — Ва­силь Бар­ковсь­кий, Ілля Блінцов, Пав­ло Муд­ра­ков, Гав­ри­ло Ан­дро­сов і Пав­ло По­ети­ка — теж ста­ли підпіль­ни­ками. Здій­снив­ши кіль­ка ди­версій, поп­ро­сили Ораціо пе­реп­ра­вити їх у го­ри до пар­ти­занів, але той твер­до ска­зав: «Тут ви потрібніші. Ваші дані з пор­ту й­дуть від нас до аме­рикансь­ко­го й англій­сько­го ко­ман­ду­ван­ня, їх ви­корис­то­ву­ють для бом­барду­ван­ня німець­ких ко­раблів і тор­педних атак з підвод­них човнів». А ко­ли гес­тапівці по­чали про­води­ти ареш­ти в пор­ту, Ораціо дав ко­ман­ду: «Втікай­те!».

Нап­рикінці квітня 1945 ро­ку на півночі Італії по­чало­ся пов­стан­ня про­ти фа­шистів. У ла­вах пар­ти­зан-гарібальдійців й­шли на во­рога з ав­то­мата­ми в ру­ках і наші хлопці з Ук­раїни. І до 2 трав­ня вся Ве­неція бу­ла очи­щена від німець­ких сол­датів і чор­но­соро­чеч­ників Мус­соліні. Ось на ць­ому фо­тознімку — наші щас­ливі зем­ля­ки зі своїм ко­ман­ди­ром Ораціо Джус­то, які зі зброєю в ру­ках сто­ять на цен­тральній площі зна­мени­того міста на уз­бе­режжі Адріатич­но­го мо­ря…

За участь у бо­ях за сво­боду Італії всі шес­те­ро ук­раїнців от­ри­мали від вла­ди міста офіційні посвідчен­ня про те, що кож­но­му з них прис­воєно ти­тул «По­чес­ний гро­мадя­нин Ве­неції». Ці до­кумен­ти да­вали пра­во кож­но­му з них, як виз­во­лите­лям, за­лиши­тися і жи­ти у Ве­неції. Але їх тяг­ло до­дому, в рідні краї… На збірно­му пункті Міжна­род­но­го Чер­во­ного Хрес­та аме­риканські й англій­ські офіце­ри пе­реко­нува­ли їх не їха­ти в Ра­дянсь­кий Со­юз, «бо бу­дете там сидіти в тюрмі», а ра­дянсь­кий офіцер май­ор Біло­конєв агіту­вав нав­па­ки — «не підда­вати­ся на про­вокації капіталістів і по­вер­та­тися на Батьківщи­ну». І, зреш­тою, приб­лизно 200 «росіян» розділи­лися на дві гру­пи: ті, що за­лиша­лися, й­шли до аме­рикансь­ко­го і бри­тансь­ко­го пра­порів, а хто хотів по­вер­ну­тися до­дому — пе­рехо­дили з ней­траль­ної те­риторії під чер­во­ний пра­пор до май­ора Біло­конєва.

Тоді Ва­силь Діхтя­рен­ко теж зро­бив свій вибір… Але за те, що пот­ра­пив у по­лон під Сталінгра­дом і пе­ребу­вав на оку­пованій те­риторії, от­ри­мав… 10 років тюр­ми. Да­лека до­рога поїздом на Да­лекий Схід. Порт На­ход­ка. Па­роп­лав «Со­вет­ская Лат­вия». Охотсь­ке мо­ре. Бух­та На­гаєва. Ма­гадан. Ко­лимсь­ка тра­са. Зо­лото­видо­був­ний приїск «Ту­ман­ний» в Яго­динсь­ко­му рай­оні. І шах­та на діль­ниці Ключ Крас­ний.

Після виз­во­лен­ня Ве­неції Ораціо Джус­то во­див на­ших ук­раїнсь­ких хлопців по му­зе­ях і роз­повідав їм ба­гато ціка­вого. Особ­ли­во лю­бив цей ви­соко­освіче­ний італієць роз­повіда­ти про пов­стан­ня рабів у Давнь­ому Римі ще до но­вої ери під про­водом Спар­та­ка. Хіба міг тоді по­дума­ти щас­ли­вий від пе­ремо­ги Ва­силь Діхтя­рен­ко про те, що в своїй рідній країні він нев­довзі ста­не справжнім ра­бом XX століття. У шахті на гли­бині 40 метрів, при тем­пе­ратурі і влітку, і взим­ку мінус 20 гра­дусів, ко­лишні офіце­ри, сол­да­ти, вчи­телі, вчені, кол­гос­пни­ки, лікарі і робітни­ки, а те­пер «во­роги на­роду», вгри­зали­ся кай­ла­ми, ло­мами і ло­пата­ми в зо­лото­нос­ний пласт і ви­дава­ли на-го­ра з гли­бин вічної мер­зло­ти сотні ти­сяч тонн по­роди з вкрап­лення­ми важ­ко­го ме­талу жов­то­го коль­ору.

Щоб роз­ра­хува­тися з Аме­рикою і Ве­ликою Бри­танією за до­помо­гу у війні, щоб успішно бу­дува­ти й на­далі соціалізм і ко­мунізм, Сталіну бу­ло потрібно ду­же ба­гато Aurum — хімічно­го еле­мен­та І гру­пи періодич­ної сис­те­ми Мен­делєєва. Під зап­ла­нова­ну щорічну кількість зо­лота сис­те­ма що­року на­бира­ла на Ко­лиму для й­ого ви­добу­ван­ня і не­обхідну кількість рабів з «ма­тери­ка». А там, на не­озо­рих прос­то­рах Ал­дансь­ко­го нагір’я, в ти­сячах шахт, во­ни вигріба­ли з нір зо­лото­нос­ну по­роду і по­дава­ли її на по­вер­хню, де теж такі ж ра­би і вдень, і вночі про­мива­ли її по­туж­ни­ми стру­меня­ми во­ди. Важкі кру­пин­ки зо­лота осіда­ли на дно лотків, а лег­ша за нь­ого по­рода ра­зом із здо­ров’ям ка­тор­жан спли­вала ти­сяча­ми ма­лень­ких струмків до ве­ликої Ко­лими-ріки. Її силь­на течія підхоп­лю­вала втра­чене людсь­ке здо­ров’я і нес­ла й­ого в спіль­ну братсь­ку мо­гилу — Північний Ль­одо­витий оке­ан…

Че­рез півро­ку з пер­шо­го скла­ду бри­гади, в якій пра­цював Ва­силь Діхтя­рен­ко, ли­шила­ся тіль­ки по­лови­на — 40 чо­ловік. Але сис­те­ма пра­цюва­ла справ­но, і на місце по­мер­лих з портів Ваніно і На­ход­ка че­рез Охотсь­ке мо­ре без­пе­ребій­но над­хо­дили на спеціаль­них ко­раб­лях-в’яз­ни­цях нові й нові партії рабів XX століття у трест «Даль­строй», підпо­ряд­ко­ваний го­лов­но­му кар­но­му ор­га­ну ра­дянсь­кої вла­ди — НКВС. Тут, на «чуд­ной пла­нете» Ко­лимі, лю­дино­подібні істо­ти жи­ли за однією схе­мою: ба­рак, шах­та, цвин­тар. Шах­та, ба­рак, цвин­тар… Ба­рак, шах­та, цвин­тар…

Але Ва­силю Діхтя­рен­ку все ж та­ки по­щас­ти­ло. Ко­ли він по­мирав, бо но­ги відмов­ля­лися но­сити ос­лабле тіло і й­ому вже не да­вали їсти, приїхав капітан-ен­ка­ведист і ска­зав: «Тобі, Діхтя­рен­ко, 10 років та­борів заміне­но на 6 років зас­лання. Мог­ли б і «на чис­ту» вип­равда­ти, але ж ти в Італії капіталістів виз­во­ляв. А ця країна бу­ла со­юз­ни­цею Німеч­чи­ни. І мен­ше ба­лакай, бо «сно­ва чер­во­нец ки­нем…»

Після то­го «звіль­нен­ня» Ва­силь Фе­доро­вич пра­цював ще кіль­ка років на приїсках у Яго­динсь­ко­му і Су­сумансь­ко­му рай­онах, по­ки не закінчив­ся строк зас­лання. А ко­ли ви­пису­вали пас­порт у рай­центрі Ягідне, то чи­нов­ник замість прізви­ща Діхтя­рен­ко на­писав ДЕГ­ТЯ­РЕН­КО. По­бачив­ши цю невідповідність, Ва­силь Фе­доро­вич спро­бував бу­ло за­пере­чити, щоб вип­ра­вили по­мил­ку, але той чи­нов­ник ска­зав: «Бу­дешь мно­го го­ворить, так мы те­бе еще чер­во­нец от­ва­лим. Ум­ный мне гра­мотей на­шел­ся…»

Так ко­лимсь­ка епо­пея не тіль­ки по­калічи­ла цій лю­дині жит­тя, а й навіть зміни­ла ЇЇ прізви­ще…

З Ко­лими Ва­силь Дег­тя­рен­ко приїхав зі своєю дру­жиною до бать­ка на Ми­колаївщи­ну в рідне се­ло Ви­сунь аж у квітні 1955 ро­ку. Пра­цював у різних кра­ях ко­лишнь­ого СРСР. Ре­абіліто­ваний. По­нов­ле­ний у званні й пра­вах офіце­ра, офіцій­но виз­на­ний ве­тера­ном Ве­ликої Вітчиз­ня­ної вій­ни. Він от­ри­мав і свої зас­лу­жені на­горо­ди — ор­ден Вітчиз­ня­ної вій­ни, ме­далі «За обо­рону Сталінгра­да» і «За пе­ремо­гу над Німеч­чи­ною». По­вер­ну­ли Ва­силю Фе­доро­вичу і відібра­ний ен­ка­ведис­та­ми ще в 1945 році до­рогий для нь­ого до­кумент — «Посвідчен­ня № 00396 на пра­во про­живан­ня іно­зем­ця у Ве­неції»…

Роз­шу­кав Ва­силь Фе­доро­вич прізви­ща ба­гать­ох невідо­мих сол­датів та офіцерів, які за­гину­ли при виз­во­ленні Ка­нева. До­поміг На­талії Сергіївні Ко­роль­овій різни­ми ма­теріала­ми про Ко­лиму, ко­ли во­на пи­сала кни­гу про жит­тя сво­го бать­ка Сергія Пав­ло­вича Ко­роль­ова. Пе­редав він чи­мало ціка­вих до­кументів і в Ягідне — до му­зею «Пам’ять Ко­лими». Не зміг тіль­ки роз­шу­кати сво­го бой­ово­го ко­ман­ди­ра Ораціо Джус­то. Й­ого сліди в Італії десь зник­ли…

На­горо­ди і зван­ня Лав­рентія Берії

В од­но­му з му­зеїв Ко­лими я по­бачив «Ве­лику ра­дянсь­ку ен­цикло­педію» ста­рого ви­пус­ку і поп­ро­сив співробітників зня­ти мені з неї ту сторінку, де опи­сано жит­тя й діяльність Лав­рентія Пав­ло­вича Берії, який був, зок­ре­ма, і на­род­ним коміса­ром Внутрішніх справ СРСР, тоб­то ке­рував ор­га­нами НКВС. Ось ос­танній аб­зац зі статті в тій ен­цикло­педії:

«Ука­зом Пре­зидії Вер­ховної Ра­ди СРСР 30 ве­рес­ня 1943 р. Л. П. Берії за особ­ливі зас­лу­ги в га­лузі по­силен­ня ви­роб­ниц­тва оз­броєння і боєпри­пасів у важ­ких умо­вах воєнно­го ча­су прис­воєно зван­ня Ге­роя Соціалістич­ної Праці. 9 лип­ня 1945 р. Л. П. Берії прис­воєно зван­ня Мар­ша­ла Ра­дянсь­ко­го Со­юзу. За ви­датні зас­лу­ги пе­ред ко­муністич­ною партією і ра­дянсь­ким на­родом Л. П. Берію на­город­же­но п’ять­ма ор­де­нами Леніна, ор­де­ном Су­воро­ва пер­шо­го сту­пеню, дво­ма ор­де­нами Чер­во­ного Пра­пора і сімо­ма ме­даля­ми Ра­дянсь­ко­го Со­юзу».

Після смерті Й­оси­па Сталіна, яка ста­лася 5 бе­рез­ня 1953 ро­ку, Л. П. Берію бу­ло ареш­то­вано в Москві, за­суд­же­но й розстріля­но як «аген­та» англій­ської розвідки і «во­рога на­роду».

Діаг­ноз, який вста­нов­лю­вав Лав­рентій Пав­ло­вич ба­гать­ом іншим, ви­явив­ся ефек­тивним і для нь­ого. Ліку­ван­ня — теж…