Сила земли

/На язы­ке ори­гина­ла - ук­ра­ин­ском/

СИ­ЛА ЗЕМЛІ
Ліри­ка

*   *    *

На трасі я люб­лю зма­гатись з вітром
І обніма­тись з сон­цем на хо­ду.
Для но­вих вра­жень я зав­жди відкри­та -
Я їм радію, ни­ми я жи­ву.

Це щас­тя - пізна­вати рідну зем­лю
І ба­чити, як змінюєть­ся світ.
Зірок тор­ка­тись, як над­ворі тем­но,
З на­метів виїжджа­ти, ко­ли сніг.

Я за кер­мом сво­го ав­то­мобіля
Люб­лю стріча­ти про­лив­ну гро­зу.
Люб­лю, ко­ли вог­ня­ми сяє Київ,
Ко­ли в обій­ми нас ліси бе­руть.

Жит­тя су­час­не пізнаєть­ся в русі,
Зі мною нав­пе­рей­ми цілий світ.
Спи­нися мить. Я та­кож зу­пиню­ся.
Про­те цей вічний рух не зу­пинить.

*   *   *

"Ко­ли приїдеш, за­теле­фонуй",-
Ска­зав мені ти прос­то на про­щан­ня.
По трасі, мов на кри­лах, я ле­чу,
І моє сер­це від ува­ги та­не.

А потім зе­ову тре­петні сло­ва:
"Як по­живаєш? Як твоє здо­ров'я?"
Тур­бо­та в серці на­шому жи­ва,
Во­на є ви­щим про­явом лю­бові.

*   *   *

Лю­бов, як до­ля, в кож­но­го своя,
І в кож­но­го -настіль­ки різна.
Во­на не зав­жди шлюб або сім'я
Й при­ходить над­то ра­но або пізно.

Це мить, ко­ли па­лає в жи­лах кров,
І вік, як сон­це, не підвлад­ний ча­су.
Ніхто не знає, що та­ке лю­бов.
Ма­буть, це на­ша мрія про прек­расне.

*   *   *

З то­бою хо­четь­ся бу­ти жінкою
Спокій­ною, муд­рою і врод­ли­вою.
Я при­гор­нусь до те­бе сніжин­кою,
Щоб відчу­ти се­бе щас­ли­вою.

З то­бою хо­четь­ся бу­ти доб­рою,
Ве­селою, вірною і грай­ли­вою.
Вранці сон­цем зій­ду над обрієм,
Щоб відчу­ти се­бе щас­ли­вою.

Мені хо­четь­ся бу­ти жінкою
І слаб­кою, і силь­ною, і мрій­ли­вою.
Я впа­ду над то­бою зіркою
І відчую се­бе щас­ли­вою...

*   *   *

Я знаю, що ти зга­дуєш ме­не,
Спе­кот­не літо і зе­лені ша­ти.
На вид­но­колах не­бо осяй­не,
Лу­ги й по­ля ро­маш­ка­ми ба­гаті.

Я доб­ре знаю - пам'ятаєш ти
Як  жайвір за­ливав­ся в ви­сокості.
Ніде та­кого біль­ше не знай­ти
І світ та­ким по­бачи­ти не прос­то.

Вінки бар­вистих ди­во коль­орів
Спле­лися го­ризон­том воєди­но.
Та­ка кра­са не пот­ре­бує слів
І наз­ву має на­шу -  Ук­раїна.

*     *    *

Лю­бові вік не пе­репов­не,
Він на за­ваді не стоїть,
Ко­ли ду­ша від щас­тя пов­на
І сер­це тре­пет­но ще­мить.

Мій вік - надій­ний друг довіку,
Я з ним у зла­годі жи­ву.
Не так як жінка з чо­ловіком,
Які від злості по­суд б'ють.

На вік я гніва­тись не смію,
Доб­ра цей гнів не при­несе,
А лиш зруй­нує мою мрію
Й зер­но хво­роб ще про­рос­те.

Я знаю: вік уже не зміниш
Й не­ма у юність во­рот­тя.
Є лиш гли­боке ро­зуміння:
Це - вічна істи­на бут­тя.

 *   *    *

Ти на­роди­лася в Росії,
В тобі те­че росій­ська кров.
Та хто оте зер­но посіяв,
З яко­го ви­рос­ла лю­бов
До Ук­раїни й ук­раїнців?
Для те­бе ця зем­ля - свя­та.
Лю­бов міцна, не­наче кри­ця,
В твоїх на­щад­ках про­рос­та.
Твоє май­бутнє в цій країні
Де здав­на воль­ни­ця жи­ве,
Де жов­те по­ле й не­бо синє
Об­ня­ли з ніжністю те­бе...

*   *   *

Най­смачніші яб­лу­ка у світі
Ро­дять на оцій святій землі,
Тут бо­соніж біга­ли ми діть­ми
По умитій ро­сами траві.
Сон­цем заціло­вані ро­маш­ки
Радісно всміха­лись тоді нам.
Скіль­ки теп­ло­ти, лю­бові, лас­ки
Рідний край мені в до­рогу дав!
На жит­тя, на щас­тя і на до­лю
Це бла­гос­ловіння розцвіло,
Зго­дом заквітча­лося лю­бов'ю,
Уро­жаєм щед­ро про­рос­ло
В дітях на­ших, зго­дом у ону­ках,
Во­ни си­лу теж чер­па­ють тут.
Вечір ти­хо у вікно пос­ту­кав -
Хри­зан­те­ми у са­ду цвітуть...

 *   *    *

Ошу­кана і зрад­же­на зем­ля,
Що зветь­ся Ук­раїна спо­кон віку.
Ти маєш все - ліси, по­ля, мо­ря
Історію, ге­ро­ями ве­лику.

Ти маєш най­прек­расніші міста,
Гірсь­ких озер гли­бокі сині очі,
Ти влітку вро­жа­ями зо­лота,
А взим­ку ти сніга­ми не­пороч­на.

Не­волю нам при­носи­ли заб­ро­ди,
Ор­динці час­то й­шли по цій землі.
Хо­ча важ­ка історія в на­роду,
Та він з колін на но­ги вста­ти зміг.

На пе­рех­ресті всіх цивілізацій
Ми ста­ли, мов стіна, для всь­ого світу.
На­род наш є - ве­лика й силь­на нація,
Яка жи­ве і зав­жди бу­де жи­ти.

*   *   *

Магічна си­ла рідної землі
І таємни­ця батьківсь­кої ха­ти,
З ди­тинс­тва відкри­ваю я її,
Але не мо­жу до кінця пізна­ти.

Вже в інший світ пішли мої бать­ки,
І влас­ний сад дав­но я по­сади­ла.
Але щось тяг­не, як магніт, ту­ди,
Де я в душі на­зав­жди за­лиши­лась.